Кілька секунд йде на те, щоб усвідомити: там, де сьогодні плескається вода, вчора засмагали сотні людей і від моря їх відділяло не менше десятка метрів. А наступного дня вода піднімається ще вище і ховає учорашній шматочок пляжу на кількаметрову глибину.

Саме ця картина постає перед очима, коли на старті цього сезону дивишся матчі Реал Сосьєдада (РС). Немов гра команди теж підвладна законам припливів та відпливів.

Після вильоту з Прімери (http://poverkhnost.tv/analytics/index.php?c=1&s=1&id=2191) сан-себастьянці тривалий час борсалися у другому дивізіоні, й повернулися до еліти лише з третьої спроби. У сезоні 2007/08, після повільного старту, РС під керівництвом Кріса Колмена потроху піднімався у турнірній таблиці, але у клубі відбулися вибори президента, керівництво змінилося, і його плани (насамперед трансферні) суттєво відрізнялися від планів тренера, тож валлієць сам пішов у відставку.

Упродовж трьох місяців команду очолював Хосе Рамон Еїсменді, але після трьох поразок поспіль, він повернувся до роботи з кантерою. До Прімери РС мав повести Хуанма Лільйо, один із найцікавіших персонажів серед іспанських тренерів. Уродженець Сан-Себастьяну, Лільйо здійснив свою давню мрію і, здавалося, ніщо вже не завадить РС повернутися до еліти.

Але якщо на фініші сезону 2007/08 команді Лільйо не вистачило лише чотирьох очок, то вже за рік відставання від третього місця вимірювалося чотирнадцятьма очками.

Знову потрібно було шукати тренера, і вперше керівництво сан-себастьянського клубу зупинилося на кандидатурі південноамериканця. Уругваєць Мартін Ласарте двічі ставав чемпіоном з Насьйоналем, у матчах Кубка Лібертадорес його команда запам’яталася агресивною, швидкою грою. Саме таким він якомога швидше прагнув зробити Реал Сосьєдад.
 
Надзвичайно важливо, що зробити йому це вдалося за короткий строк. Команда жодного разу не програла у перших семи турах. Дві невдачі у трьох наступних матчах суттєво настрій гравців не змінили (навіть 1:5 на виїзді від Еркулеса), і наступної поразки РС зазнав лише за два з половиною місяці, встигнувши за цей час закріпитися серед лідерів.

Щоправда, під час цієї серії і взагалі упродовж сезону впадав в око контраст між грою вдома та на виїзді. Саме цей контраст помітний і зараз, вже у першому дивізіоні.

Полягає він не у тому, що вдома, наприклад, РС діє значно краще за змістом та малюнком гри, за якістю командних маневрів чи контролю м’яча. І у виїзних матчах можна побачити цікаві комбінації. Контраст у тому, що на Аноеті команда діє набагато агресивніше, динамічніше, з меншою кількістю пауз.

На своєму стадіоні РС, ніби води припливу, невблаганно "піднімається" наскільки можливо, "заливає" суперника хвилями свого енергійного наступу, хльоскає його навідліг своїми широкими атаками. На своєму стадіоні РС намагається не залишати супернику часу та простору навіть для того, щоб перевести подих.

Сновигають сюди-туди флангові захисники Мартінес і Де Ла Белла. Рівас з Аранбуру вигризають центр поля і готують "робоче місце" для Прієто, Сурутуси і Грізмана. Із цієї трійки регулярно виходять у стартовому складі лише Прієто з Сурутусою, але появи юного француза навіть на заміну варті найприскіпливішої уваги. Попереду можна вибирати між Тамудо та Хосебою Йоренте.

Склад, який до старту сезону називали не досвідченим, залежним від вихованців клубу, демонструє свої єдність та характер. Цього прагнув досягти Ласарте, і йому вдалося.

Але якщо обмежуватися демонстрацією цих якостей виключно на Аноеті, можна недорахуватися важливих очок. Як не крути, навіть у клубу з традиціями та історією РС завдання одразу після повернення до еліти одне — закріпитися. Нікому не потрібно героїчне повернення до Сегунди. І щоб цього не сталося, РС має знайти ресурси для потужнішої гри на виїзді.

Ще один важливий фактор — реалізація моментів. У Прімері зараз не так багато команд, що змушували б гостей стільки працювати у захисті, особливо на другому поверсі, створювали б стільки моментів і могли б "похвалитися" лише трьома забитими м’ячами. 

Минулого сезону щось подібне РС переживав на фініші, коли до оформлення виходу до Прімери залишалося набрати зовсім трохи. Показовим був матч із Кастельйоном, безнадійним аутсайдером, що мав один із найгірших захистів країни. Упродовж дев’яноста з гаком хвилин гравці РС вигадували щоразу чудернацькіші способи не відправити м’яч у сітку. Закінчилося все нульовою нічиєю. Тоді це було не так вже й страшно. Справу було майже зроблено.

Зараз, коли частіше траплятимуться суперники, здатні витримати ураганний темп і тиск сан-себастьянців, команді життєво необхідно забивати хоч би половину того, що вона створює під час "припливів". (Не в останню чергу саме для цього запросили знаних голеадорів Тамудо і Йоренте).

Матч шостого туру з Еспаньйолом цілком міг закінчитися черговою невдачею. "Своє" РС не забивав, суперник, особливо у другому таймі, влаштував перевірку усіх воротарських навичок Клаудіо Браво. Але ще одного колективного вольового зусилля виявилося достатньо, аби Форлін загнав м’яч у власні ворота.

Поки що найкращі зразки гри РС стабільно можна побачити лише на Аноеті. Нехай навіть і у дещо зіпсованому розтринькуванням моментів вигляді. Від того, чи зможе команда додати у виїзних матчах і чи навчиться вона забивати вдома те, що забивати просто зобов’язана, залежатиме її турнірна доля. "Припливом" її може винести достатньо високо, "відпливти" можна і до Сегунди.