Він чув позаду монотонне човгання дерев’яних черевиків. Йому не потрібно було обертатися: він і так легко міг собі уявити мертві очі цих привидів. Вони вже майже зовсім не розмовляли – лише стогнали, або ж мляво лаялися одне з одним; вони втратили здатність думати. Табірні жартівники дали їм прізвисько мусульмани. За те, що вони повністю підкорилися долі. Вони рухалися як автомати, і давно були позбавлені власної волі; в них все згасло, крім кількох чисто фізіологічних функцій. Це були живі трупи. Вони помирали, немов мухи на морозі. Малий табір був переповнений ними. Їх – надломлених та втрачених – вже ніщо не могло врятувати, навіть свобода.
Е. М. Ремарк. "Іскра життя"
Чергове пекло на Землі концтабір Гросс-Розен нацисти створили в серпні 1940 року, як філію Заксенгаузена. Тут в’язні працювали в нелюдських умовах в гранітних каменоломнях. Через рік в травні Гросс-Розен вже більше не мав старшого брата, а "доріс" до статусу повноцінного табору. Протягом війни через нього пройшли 125 тисяч полонених. Кожен третій з них був вбитий за колючим дротом Гросс-Розена. Проте це згідно з офіційними даними, але насправді тут загинуло набагато більше людей. Коли в табір привозили радянських в’язнів, то есесівці як правило не ускладнювали собі життя тим, щоб складати якісь документи на новоприбулих. Їх одразу страчували. В Гросс-Розен в’язні працювали по 12 годин на добу, ніхто тут не чув ні про яких лікарів (хіба за виключенням тих, які забирали полонених для своїх жахливих медичних експериментів), а есесівці та капо відрізнялися особливою жорстокістю.
З часом однією з небагатьох приємних візитівок цього пекла стали футбольні матчі. Для багатьох з в’язнів саме вони були єдиною розрадою в житті. Як згадував один з полонених Гросс-Розен Людвік Галльман: "Ми з великим нетерпінням чекали на черговий матч, вболівали, так же, як і німці. Було видно, що вони люблять футбол не менше, ніж ми". Мода на футбол в Гросс-Розен прийшла з Освенціму. Гра мільйонів з’явилася б тут набагато швидше, адже в’язні та охоронці вже чули про матчі в інших концтаборах. І теж хотіли урізноманітнити своє існування в пеклі. Але поки комендантом Гросс-Розен був Антон Туман, ні про який футбол не могло бути мови.
Цей садист залишився на сторінках Кліо, як один з найжорстокіших катів в історії людства. Свою криваву кар’єру він розпочав в 1933 році в концтаборі Дахау. Його збочені нахили не залишились не поміченими і в 1940 році він очолив Гросс-Розен. Антон особисто розстрілював в’язнів, брав участь в тортурах, відбирав полонених, які повинні були відправитися в газові камери. Він завжди ходив по табору в супроводі німецьких вівчарок, яких час від часу нацьковував на полонених. Вже коли Туман служив в Майданеку, то отримав від в’язнів прізвисько "Кат Майданека". Збереглися фотографії, на яких Тумана можна побачити в компанії Янгола смерті – Йозефа Менгеле, Бельзенського звіра – Йозефа Крамера, та комеданта Освенціму – Рудольфа Гесса. Дійсно вони одне одного варті, такі собі Вершники Апокаліпсису.
На щастя для в’язнів, навесні 1943 року Тумана замінив Вальтер Ернстбергер. Нового коменданта концтабору звичайно ж теж не можна було висувати на Нобелівську премію миру, але він не мав таких садистських нахилів, як попередник. До того ж він розумів, що перемоги Рейху залишились в минулому і тепер країна потребує хороших робітників, які повинні ефективно працювати, а не помирати. Полонених почали краще годувати. І крім хлібу насушного почали думати і про видовища. А що могло забезпечити більші емоції, ніж футбол?
Як пише Пьотр Вайзер в книзі "Футбольні матчі в Гросс-Розен", організацією ігор займалася група німецьких кримінальних злочинців, які утримувалися в таборі ще з довоєнних часів. Вони виконували функції капо, або ж наглядали за блоками. Перший футбольний оргкомітет Гросс-Розен складався з Карла Кірхманна, Крістіана Рьонера та Августа Шнайдера. Але поляки теж хотіли грати і добилися того, щоб і їх включили в оргкомітет. І добилися свого. Скоро вони почали формувати команди. Перші колективи формувалися за трудовою спеціалізацією. Так, існували команди тих, хто працював на каменоломнях, будівельників, німецьких злочинців-охоронців. 10 квітня 1943 року в табірній газеті "Das Gross-Rosener Sport Echo" розмістили інформацію про набір гравців у футбольні колективи.
Матчі відбувалися щонеділі пополудні, на плацу. Але, як виявилося глядачі були не в захваті, від того, що спостерігали за грою між каменярами, будівельниками і так далі. Вони хотіли бачити матчі між збірними країн. І Вальтер Ернстбергер пішов їм назустріч. Він дав вказівку організувати концтабірний чемпіонат світу. Варто зазначити, що цей есесівець був великим шанувальником футболу. Так, для нього біля майданчику, на якому відбувалися ігри, спорудили спеціальну ложу. Він практично не пропускав матчів, приходячи на них разом з офіцерами. Для есесівців футбол став своєрідним сімейним святом: вони з’являлися на іграх разом зі своїми дружинами та дітьми. Інколи табірна верхівка дозволяла собі кидати з ложі сигарети тим футболістам, гра яких їм особливо сподобалась. Гравці отримували додаткові пайки, легшу роботу та вільний час для тренувань. Інші в’язні не мали нічого проти того, що серед них існувала привілейована каста. Кожна перемога улюбленої команди додавала їм сил для того, щоб вижити в пеклі.
Першими національними збірними утвореними в Гросс-Розен стали Deutsche I та Polen I. Польські скаути зустрічали кожну нову партію в’язнів, яка приїжджала в концтабір. Вони розшукували гравців, які до війни грали в футбол. Футбольні навики рятували людей від газових камер, крематорію та каменоломень. "Коли ми приїхали в табір, то есесівці нас одразу привітали кийками. Аж тут я побачив футбольне поле і зрозумів, що якщо тут грають в футбол, то тут можна жити", – згадував гравець Легії Томашів Мар’ян Ґадай. Польські селекціонери не боялися шукати гравців для своєї команди навіть серед хворих на тиф. Так одного з лідерів Polen I Чеслава Скорачинського вони знайшли в карантинному бараці. До війни він був відомим хокеїстом та футболістом і грав за львівську Погонь. Як тільки Скорачинський став на ноги після тифу, його одразу кинули у вир футбольної боротьби. Незважаючи на свій не найкращий фізичний стан, він не підвів. І після матчу в якості винагороди отримав миску супу та скибочку хліба.
Футболісти в Гросс-Розен грали у справжніх бутсах, але таке взуття не приносило їм великого задоволення. Ось як про це згадував один з в’язнів Казімєж Буркацький: "Я отримав футбольні бутси та светр. Однак в мене волосся стало дибки на голові, коли я побачив біля воріт кількаметрові гори бутс. Я розумів, що раніше їх носили полонені, які були спалені в крематорії". Напередодні першого офіційного матчу поляки отримали право від адміністрації концтабору грати в своїх рідних біло-червоних кольорах. Німці ж виступали в біло-зеленому, саме такими були барви кримінальних злочинців в нацистських таборах. Свого піку футбол в Грос-Розен досягнув навесні 1944 році. Тут навіть був проведений Кубок, в якому взяли участь близько десяти команд. Як відомо, свою першу офіційну вікторію над німецькою збірною Кадра здобула у 2014 році. Проте насправді дебютна вікторія трапилася набагато раніше, в фіналі Кубка Гросс-Розен. Тоді наші сусіди перемогли завдяки єдиному голу, який забив… Левандовський.
Фінальний матч розпочався з дуже красивого жесту, який був зовсім нехарактерним для концтабірного футболу. В день гри капітан польської команди Зджіслав Левандовський виточив красивий, круглий дерев’яний кубок. Потім він віддав його товаришу з кузні, для того, щоб той прикрасив його тонкою пластинкою. Напередодні поєдинку Лєвандовський вручив цей кубок капітану німецької збірної. Такий жест викликав бурю аплодисментів в гравців та вболівальників. (Навіть есесівці не стримували себе). На жаль, досить швидко всі позитивні емоції в польських футболістів зникли: вони побачили на футбольному майданчику калюжі крові. Справа в тому, що тут за декілька хвилин до матчу розстріляли кількох полонених. Але в’язні зціпивши зуби пообіцяли віддати всі сили для перемоги в грі.
Головним козирем німців в цьому матчі була фізична сила, поляки ж змогли знайти свої джокери, які і дозволили їм здолати суперника. Неймовірне бажання перемоги, холоднокровність та техніка – стали трьома китами, на яких трималася гра в’язнів в цьому поєдинку. Публіка несамовито підтримували полонених. Вболівальники так же, як і футболісти відчували себе під час матчу, вільними. Як відзначили очевидці тих подій крики глядачів було чути аж до небес. Навіть мусульмани на футболі прокидалися зі свого летаргічного сну.
Варто зазначити, що в цьому фіналі суддівство було досить об’єктивним. Справа в тому, що в матчі все-таки брали участь не есесівці, а німецькі в’язні. Очевидно, що якщо б на полі грали солдати з руною зіг на формі, то арбітр свистів би лише в одну сторону. Але ж у фіналі зустрілися арійці з "нижчою расою" і тому Феміда інколи закривала очі на дрібні витівки німців. Наслідком цього стало те, що по завершенню матчу на багатьох поляках не було живого місця, а деякі навіть не могли залишити поле без сторонньої допомоги. Проте полонені відчули смак перемоги, а тому не зважали на свої травми. На жаль, їхня радість тривала недовго.
Адміністрації табору не сподобалася перемога полонених і вони вирішили взяти реванш, звичайно ж не в чесній боротьбі. "Ввечері до 20-го блоку, де звичайно відпочивали польські гравці, прийшли кілька німців в мундирах. Вони заблокували двері, коли шлях до втечі був закритий, в блок зайшли ще декілька десятків німців, які чекали назовні. Всі вони були з кийками, якими почали бити полонених направо і наліво. По завершенні екзекуції в’язням сказали, що це була помста за футбольну перемогу", – згадував Пьотр Вайзер.
Проте волю полонених неможливо було зламати. З часом в’язні виходили на поле і знову вигравали. Вони продовжували танцювати своє танго смерті, розуміючи, що за перемогу їм можливо доведеться заплатити життям.
Далі буде…
Частина перша
Частина друга
Володимир Войтюк, Football.ua
