"Їх залишилось дванадцять. Два місяці тому їх було сорок чотири. Зима добила їх. Всі вони знали, що знаходяться на межі: раціон постійно зменшувався, а інколи їм взагалі нічого не давали день чи два. В такі дні купи трупів перед бараками росли на очах. Один з дванадцяти збожеволів та почав вважати себе німецькою вівчаркою. В нього не було вух: він їх втратив, коли есесівці використовували його, замість зайця за яким полювали сторожові собаки. Наймолодшого одинадцятирічного хлопчиська з Чехословаччини звали Карел. Його батьків вже давно не було в живих, їхній прах став добривом на полі одного порядного селянина: попіл спалених в крематорії насипався в мішки та продавався як штучне добриво".
Е. М. Ремарк "Іскра життя"
Головним завданням німецьких концтаборів було знищення полонених після використання їхньої рабської праці. Тих, хто визнавався непридатним, вбивали миттєво та жорстоко. Наглядачі вправлялися у вигадуванні нових катувань для живих скелетів, на які перетворювалися люди на концтабірних харчах. Діти, люди похилого віку, інваліди, поранені та хворі не мали жодних шансів залишитись живими в цьому пеклі. Головною машиною смерті став Освенцім, в якому фашисти знищили за різними даними від 1 до 4 мільйонів людей. На воротах цього табору можна було прочитати напис "Праця робить вільним". Це гасло стало одним з найбільш блюзнірських породжень головного ідеолога Рейху – Йозефа Геббельса. Хоча все нове – це добре забуте старе. У 1925 році на воротах Соловецького монастиря, який вже тривалий час використовувався як концтабір, вивісили напис: "Через працю до свободи". Так що нацисти мали хороших вчителів.
Насправді в німецьких концтаборах на деякий час в’язнів міг зробити вільними футбол. Вони на мить могли відчути себе на свободі та помститися охоронцям за численні знущання. Полонені переживали приємні емоції і на якусь мить забували про те, де вони знаходились. В концтаборах завдяки футболу жевріла іскра життя. Сучасні гравці заробляють астрономічні суми, які і не снилися футболістам, обпаленим Другою світовою війною. Але часто завдяки своїм талантам вони отримували набагато цінніше – життя. Багатьом з них гра допомогла вижити там, де шанси не перетворитися на попіл і згодом потрапити на поле до якогось німецького селянина були близькими до нуля.
Серед перших в’язнів, які потрапили до Освенціму в 1940 році, був 18-річний Казімеж Альбін. Молодь хотіла якось відволіктися від жахіть, які творилися навколо, і думала як би з користю провести ті миті, коли полонені були вільні від важкої праці. "Досить швидко я зауважив групу капо (капо в нацистських концтаборах — це актив концентраційних таборів, привілейований прошарок в’язнів, що здійснював безпосередній, низовий контроль за повсякденним життям інших), які копали м’яча в неділю після обіду. Деякі з них виділялися досить непоганим рівнем гри", – згадував Альбін. На початках Освенціму функції капо виконували кримінальні злочинці і часто вони перевершували за своєю жорстокістю навіть гестапівців. Поляки завжди із цікавістю спостерігали за футбольними баталіями своїх наглядачів. Такий інтерес не залишився непоміченим Еріхом Ґрьонке.
"Якось Ґрьонке запропонував нам організувати команду та зіграти проти його колективу", – розповідав Альбін. Ця нагода викликала незвичне пожвавлення серед поляків. Вони захотіли сформувати сильну команду, яка б могла відомстити ненависним капо на футбольному полі. Як виявилося в процесі селекції, в Освенцімі серед в’язнів були справжні зірки. Зокрема, Сильвестер Новаковськи, який в 30-х роках чотири рази ставав чемпіоном Польщі у складі хожувського Руху. На правому краю атаки літав легендарний – Антоній Лико, який в 1936 році забив вирішальний м’яч Вісли в поєдинку з лондонським Челсі. Після матчу сам головний польський військовий Едвард Ридз-Смігли спустився з трибуни для того, щоб подякувати йому за чудову гру. Передачі Лико мав перетворювати в голи Вавжинєц Сталінськи, який у 20-х роках вважався супербомбардиром та забив 11 м’ячів в 13 матчах за Кадру. Також до складу команди входили декілька менш відомих гравців, але всі вони мали досвід виступів на серйозному рівні. Німецькі капо не відставали від поляків в плані азарту, з яким хотіли вибудувати потужну команду. Така зацікавленість йшла на користь в’язням-футболістам. Капо навіть дістали для своїх суперників 11 пар черевиків (всі ув’язнені повинні були носити гольцшуги – дерев’яні колодки). "Деякі наші гравці нагадували живих трупів – вони були дуже виснажені і їх би не завадило трішки "воскресити". І це вдалося зробити. Німці настільки сильно хотіли грати, що діставали для нас додаткові порції їжі". До того ж капо давали гравцям польської команди найлегшу роботу. Через три тижні, коли полонені трішки відновили свої кондиції, нарешті відбувся сам матч. "В неділю пополудні була прекрасна погода. Ми грали в довгих смугастих штанах, дістати шорти в Освенцімі було нереально", – писав Альбін.
Польський в’язень Чеслав Совул, який влаштував Антонія Лика в команду, підійшов до нього та попросив, забити німцям два голи, а в якості винагороди пообіцяв сигарети. Тютюн в концтаборах цінився на вагу золота в прямому значенні цього слова. І така серйозна винагорода за забиті голи була цілком виправданою: поляки боялися відзначатися у воротах суперників, оскільки остерігалися того, що після матчів їх можуть відлупцювати охоронці. Навколо плацу, на котрому проходила гра, зібралося кілька сотень в’язнів, які гаряче підтримували своїх. "Ми виглядали ще дрібнішими на фоні потужних та відгодованих німецьких бугаїв. Але брали своє завдяки швидкості та техніці. Ми їх робили як дітей, що викликало в глядачів щирий сміх. До того ж потішалися з того, як в’язні пошивали в дурні капо не лише наші, а й есесівці", – не приховуючи радості розповідав Альбін.
Наглядачі могли відповісти суперникам лише в один спосіб – вони почали косити поляків, але тут, несподівано, Ґрьонке виявився справедливим арбітром. Він фіксував всі численні фоли капо. В першому матчі основних команд в’язні перемогли 3:1. Згодом відбулася гра дублерів, в якій поляки потренувалися на німецьких кішках – 7:0. Головним героєм дебютного матчу в Освенцімі став Лико, який дотримав обіцянки, даної Совулу і забив два з трьох голів своєї команди. На жаль, невідомо, чи встиг він отримати від друга заслужену винагороду. Наступного дня Лико розстріляли. Стара з косою викошувала лави польської дружини – в’язні помирали від виснаження, або їх знищували. Але завжди знаходилась заміна. Так головним бомбардиром команди став Юзеф Корбас, який перед війною забив 54 голи в 69-ти іграх в складі Краковії.
Комендант Освенціму Рудольф Гесс намагався ніколи не пропускати матчів – біля майданчика для нього навіть спорудили щось на кшталт ложі, в якій він переглядав недільні матчі. Коли йому інколи дорікали за те, як він поводиться з в’язнями, він відповідав – та в нас все гаразд, ми про них так дбаємо, що вони навіть в футбол грають. І тому Гесс не мав нічого проти того, що в’язні створювали свої народні футбольні команди. Він не робив виключень навіть для євреїв і циган.
Стосовно того, як "дбали" в Освенцімі про ув’язнених свідчать такі факти з біографії Гесса. "В червні 1941 року я отримав наказ встановити в Освенцімі обладнання для знищення євреїв. Коли я облаштував споруду для знищення, то зробив так, щоб там можна було використовувати газ Циклон Б. Другим вдосконаленням, яке зробили ми, було будівництво газових камер з разовою пропускною здатністю у 2 тисячі людей, в той час, як в газових камерах Треблінка можна було знищувати за один раз лише 200 людей", – і не думав каятись на Нюрнберзькому процесі нацистський кат. Також на запитання: "Для чого за вашим наказом вбивають мільйони людей?", він незмінно відповідав: "Перш за все ми повинні слухати фюрера, а не філософствувати".
Якось в бараку Вільям Шика, який напередодні війни грав в єврейській аматорській команді, з’явився есесівець та поцікавився: "Хто вміє грати в футбол?". Вільям підняв руку і його відразу відправили на футбольне поле. Незабаром есесівці повернулися в цей барак та відправили усіх в’язнів в газові камери. Як згадував Шик, після виграного матчу гравці команди отримували чималенький шматок салямі. "Щоправда, з такими ласощами потрібно було бути обережним, оскільки наші шлунки не звикли до такої їжі богів. Траплялися випадки, коли футболісти не могли опиратися спокусі і відразу ж проковтували цілий шматок – інколи їх вдавалося врятувати, а інколи нічого не допомагало і їх везли в крематорій".
З євреями, які завдяки футболу потрапляли в табірні Зондеркоманди і наглядали за своїми братами по релігії, любили грати навіть есесівці. Як правило, справжні арійці уникали зустрічей з іншими націями, оскільки боялися бути скомпрометованими. Тільки євреї видавалися їм суперником, якого можна здолати однією лівою.
Німці приділяли велику увагу футбольному полю. Так один з польських в’язнів писав в своїх спогадах про те, що догляд за газоном був його улюбленою роботою в таборі і він гордився тим, що нацисти довіряли йому настільки відповідальну роботу. Навесні 1944 року в табір привезли 15-річного угорського єврея Імре Кертеса і як тільки він зійшов з потяга, був приємно здивований: "Мене дуже потішило футбольне поле. Зелена трава, білосніжні ворота, розмітка – там все було свіжим та доглянутим". Через деякий час він зрозумів, що футбольне поле – чи не єдина радість в Освенцімі. Йому дивом вдалося врятуватися і в 2002 році Кертес став лауреатом Нобелівської премії з літератури.
Лео Гольдштейн йшов на смерть поряд з такими ж самими скелетами, як і він сам. Всі вони знали, що їх ведуть в газові камери. Аж раптом до смертників підбіг охоронець та запитав: "Чи хтось з вас знає правила футболу та може стати арбітром нашого матчу?" На жаль, Лео не мав зеленого поняття в футболі. Та він вирішив ризикнути і, як потопаючий, вхопився за останню соломинку. Гольдштейн добре відсудив гру і з часом саме він став головним арбітром більшості матчів, які відбувалися в Освенцімі. Також існує версія про те, що Лео все-таки прочитав кілька сторінок про футбол – перед тим як його мали відправити в табір смерті на вокзалі він знайшов книгу з правилами футболу. Так кілька сторінок врятували його від газової камери. Нова робота йому настільки сподобалась, що по закінченню війни, проживаючи в США, він вирішив записатися на курси арбітрів. Незабаром Гольдштейн почав судити матчі національного чемпіонату, а найвищим досягненням для нього став чилійський мундіаль 1962 року. Під час кар’єри арбітра на Лео інколи нападали вболівальники, одного разу його вдарив футболіст збірної Гаїті, але це все були дрібниці для людини, яка змогла вижити в пеклі.
Далі буде…
Володимир Войтюк, Football.ua
