У 80-их він виводив полтавський Колос з аматорів у професіонали. Через десятиліття ця команда вже з назвою Ворскла за два сезони здійснила рекордний стрибок з першої ліги у трійку найкращих команд України. У рідному клубі Віктор Олександрович працював тренером, президентом, начальником команди і навіть адміністратором. Колишні підопічні вдало характеризують Пожечевського, називаючи його "менеджером". Він контролював усі клубні процеси і трохи більше – знаходив мову з керівниками міста та області. Що там казати, Віктор Пожечевський – це і є Ворскла.

"Інколи дивлюся на поле і згадую минуле"

- Вікторе Олександровичу, як для вас минає карантин?

- Намагаюся прислуховуватися до вимог та рекомендацій відповідних відомств. З дому виїжджаю тільки у випадку особливої потреби. Працюю виконавчим директором у Полтавській асоціації футболу, тому робочі питання виникають навіть під час карантину. Зрештою, телефон та комп’ютер завжди маю під рукою.

- Ворскла зараз переживає непрості часи і веде боротьбу за збереження  місця в УПЛ. На матчі рідної команди ходите?

- У нас чудові стосунки з клубом – вони виділили нам приміщення безпосередньо на стадіоні. Тому кожен робочий день проходить там. Більше того, у нас така локація, що навіть з вікон кабінетів можна футбол дивитися (посміхається).

- Для вас, мабуть, це одне з найрідніших місць у Полтаві?

- Безперечно, буває, що ностальгія "накриває". Я ж провів на цьому стадіоні два десятки років і за цей час траплялося всяке. Інколи дивлюся на поле і згадую минуле. Прикро, що результати поки не втішні, але цей етап треба пережити. Всяке трапляється.  

- Протягом останніх 20-ти років ви не займаєтеся тренерською роботою. Невже ніколи не мали бажання повернутися?

- Їхати світ за очі не хотів. У Полтаві варіантів не було, тут працювали різні наставники. Після Туркменії я повернувся додому і очолив охтирський Нафтовик. Команда перебувала на дні Першої ліги, я мав її врятувати. Коли давав згоду не знав, що у сезоні 1999/2000 Першу лігу покидали аж 5 учасників. Виявляється, що Регламент напередодні змінили. Вже погодився і просто не міг розвернутися та піти. Нафтовик покращив становище, здійнявся вверх, втім не зберіг прописку – фінішував п’ятим знизу. Мені пропонували працювати з Нафтовиком в Другій лізі, та я не захотів.

- Існує традиційне уявлення, мовляв, тренером може бути лише той, хто сам грав у футбол на високому рівні. Арріго Саккі, який не був відомим футболістом, однак зробив Мілан великим у якості тренера, одного разу сказав: "Для того, щоб стати жокеєм, не обов’язково раніше бути конем".

- Таких прикладів в історії футболу чимало – той же чемпіон світу 1958-го Вісенте Феола не вважався відомим футболістом, проте має статус легендарного тренера. Так, у мене теж не склалося. Коли я був молодим, важко було пробитися в провідну полтавську команду. Там виступали приїжджі хлопці – наприклад, Юрій Варламов та Валентин Гусєв, які пограли у Зеніті і Карпатах, а також Василь Сальков, який виступав у Луганську та Ростові. Навіть в дубль непросто було потрапити. А їхати кудись я не бачив змісту.

- У футбол ви грали ще в армії.

- Так, я служив у Казахстані. Пробував свої сили в команді з міста Емба в Актюбінській області. На жаль, на високому рівні не розкрився. Потім повернувся в Україну – тут було модно, коли футболіст числився на заводі і працював умовно слюсарем 5-го розряду. Просто ходили за зарплатою на завод. Я кілька років теж так виступав за заводські колективи – залишив трудову книжку і двічі на місяць за зарплатою приходив.

- Після цього ви працювали у футбольній школі?

- Був тренером, завучем, а згодом директором. З часом на всіх посадах попрацював і в футбольній команді: кілька місяців виконував функції адміністратора, потім став наставником.

"Як можна провести два тренування на день і кудись зникнути?"

- В полтавський Колос ви потрапили на початку 80-их, коли команду очолював Володимир Аксьонов. Через десятиліття він чудово проявив себе у статусі президента тернопільської Ниви, яка переживала чи не найкращий етап у своїй історії.

- Володимир Григорович – мій вчитель, дуже різностороння людина, яка досягала успіхів на різних посадах. Навіть, якщо звечора він міг дозволити собі зайвого, зранку прокидався найпершим. І виглядав при цьому ідеально: краватка, біло сорочка, костюм. Хтось за спиною шепотів: "Сьогодні він пропустить тренування, вечеря вчора затягнулася". Але ні – Аксьонов виглядав як огірочок, навіть сумніви не могли закрастися. Інший тренер вип’є пивка звечора і на ранок зібратися не може. Та це не про Володимира Григоровича.

- Одним з ключових футболістів того полтавського Колоса вважався Петро Ротань, батько зірки українського футболу, Руслана. Яким був Ротань-старший?

- Добре пам’ятаю їхню сім’ю: дружину Людмилу і трьох його синів. Петра ми взяли в Колос з Карлівського району. Йому бракувало футбольної школи, техніки, зате він компенсував це надзвичайною працездатністю і витривалістю. Про таких кажуть "людина з двома серцями". Петрові два тайми було замало, він бігав без упину. Ротаня можу порівняти з Іваном Яремчуком з тією лише різницею, що Іван пройшов динамівську школу і володів чудовою технікою. Петрові цього не вистачало – він міг 10 разів відібрати м’яч, а потім 8 разів його втратити. Однак "фізикою" Ротань усе це виправляв. Та й людські якості Петро мав особливі – я задоволений, що мав честь працювати з ним.

- У 1984-му році ви очолюєте провідну команду Полтави, яка переживає процес зміни назви. Чому Колос став Ворсклою?

- Раніше клуб називався і Сільбудом, і Будівельником, пройшов непростий шлях через аматори. На нараді з керівництвом міста ми обирали нейтральну назву і вирішили, що річка Ворскла ідеально підходить для цього. Хоч вона бере свій початок в Сумській області, проте є символом Полтавщини. Зрештою, назва прижилася.

- Чимало ваших колишніх підопічних характеризують вас як менеджера. Не просто людину, яка відповідала за тренувальний процес. Якщо у когось були проблеми з житлом чи машиною – футболісти завжди знали, до кого йти.

- Ну Моуріньо теж менеджер, в Англії це традиційне поняття (посміхається). Я не розумію, як можна провести два тренування на день і кудись зникнути. Тепер тренер повинен займатися усім і повністю охоплюватися поняттям "менеджера". Це людина, яка має нести відповідальність за все. А якщо спортивний директор чи начальник команди недопрацьовує? "До побачення" кажуть головному тренеру. Складно зрозуміти ситуації, коли президент навезе футболістів, а тренер має з ними працювати. Як в таких умовах дати результат? Тому я намагався у своїй діяльності не допускати такого.

- У середині 90-их вашим асистентом у Ворсклі був Олег Бистрицький. Якось він розповідав кумедну історію – Ворскла готувалася до поїздки в Німеччину, проте виникли проблеми з документами. Ви вирішили цю ситуацію оригінально – розповіли в консульстві, що потрапили в аварію і вам терміново необхідні документи. Часто доводилося використовувати акторські навички?

- Коли футболістові потрібна квартира і комфортні умови, то ти готовий на все, щоб він думав виключно про футбол. Здається, що спільного має тренер до квартири? Проте я йшов до мера і усіма можливими способами намагався отримати квартиру чи автомобіль. Були такі часи, коли з грошима проблем не існувало, а зайві квадратні метри годі знайти. Ми зацікавлені в умовному Іванові, але в Полтаві йому треба запропонувати "Жигулі". Керівники йшли на зустріч – вони розуміли, що для створення серйозної команди треба 3-4 хороших іногородніх виконавців.

- Ви були вхожим у кабінети до найвищих чиновників?

- Ходив і до першого секретаря обкому партії, і до мера. Тренування завершив, переодягнувся і пішов по кабінетах.

"В голові лише одна ідея – хоч би повернулися живими додому"

- Крім здібності спілкуватися однією мовою з чиновниками, ви володіли особливим вмінням розкривати футболістів. У 1987-му склад Ворскли поповнює Олександр Рябоконь. Всі ми знаємо його можливості як тренера. Яким футболістом був Олександр Дмитрович?

- Ми з ним спілкуємося дотепер, хоча не дуже часто – у нього зараз відповідальна робота в Десні. Рябоконь був хорошим хлопцем, міг закрити якісно позиції центрального та лівого захисника. З Полтави він поїхав у Білорусь. Олександр – скромна і дисциплінована людина. Я був дуже задоволений ним. Радію його тренерським успіхам. Важливо, що Десна показує хороший результат.

- Вам також вдалося відкрити Ігоря Кислова, який став легендою Ворскли.

- Кислов грав на першість Харківської області за Куп’янськ. Ігорю спочатку не все вдавалося. Він мав хорошу футбольну фігуру, пройшов якісну школу в Шахтарі, втім не володів високою швидкістю. Ми знайшли йому оптимальну позицію в середині поля, хоча спочатку брали як нападника. Траплялося, вболівальники за спиною кричали мені, мовляв, для чого я знову Кислова випустив на поле. На лавці ж усе чути… Мені навіть друзі казали: "Що ти в ньому знайшов?" Ігор став ключовим виконавцем Ворскли, у 1991-му здобув титул чемпіона Болгарії у складі Етира з Велико-Тирново, а ще пограв у Тунісі. Зараз ми з Ігорем постійно спілкуємося – якщо не здзвонилися, то день пропав намарне (посміхається). Щасливий, що доля звела мене з такою людиною.

- У 1990-му ви запросили в Полтаву молодого Валерія Воробйова. Вірили, що за декілька років цей хлопець стане гравцем Динамо і гратиме за збірну України?

- Ворскла стала першою серйозною командою у кар’єрі 20-річного воротаря. Ми довіряли йому, постійно ставили у склад. Коли голкіпер другий-третій у черзі, то це не сприяє розвитку. А в Полтаві Воробйов отримав важливий досвід. Він хороший хлопець, а наша команда дала йому лише поштовх – це вже потім були Кривбас, Динамо і московське Торпедо.

- У тому ж році Ворскла і ще десять українських команд отримали цікавий досвід і поїздили по екзотичних закутках СРСР. Футболісти згадували, що інколи страшно було вийти за межі готелю.

- О так, тоді в якості експерименту створили три буферні зони. Крім 11 наших клубів, в західну групу потрапили представники Кіровакану, Ленінакану, Нальчика, Калінінграду. Коли ми вирушали у Нагірний Карабах, то про очкові здобутки ніхто не думав. Приїжджаєш туди, а навколо люди з автоматами – думки про футбол десь далеко літають. В голові лише одна ідея – пошвидше б гра закінчилася і ми повернулися живими додому. На один з матчів Ворскла таки не поїхала.

"Віктор-Віктор, це жах, я не можу там жити!"

- Перший чемпіонат України для багатьох клубів асоціювався з безгрошів’ям і невизначеністю. На той момент ви займали посаду президента Ворскли. З фінансами у Полтаві було все гаразд?

- Своїх грошей ми  майже не мали. Трішки допомагала міська влада. Весела історія трапилася за часів губернаторства Миколи Залудяка. Прийшов до нього в грудні з питанням, як далі бути. "У нас нуль на рахунку, а команда на збори повинна поїхати", — кажу. Голова облдержадміністрації придумав оригінальну ідею, яку я одразу під сумнів поставив. "Давай у кафе на стадіоні зробимо застілля. Запросимо туди усіх банкірів і директорів заводів. Записуй прізвища гостей", — і починає перераховувати найбільш грошовитих людей Полтави.

- Записали?

- В запрошеннях Микола Іванович порадив написати, нібито ФК Ворскла чекає усіх на фуршеті. "Я ще від себе усіх запрошуватиму. І стіл накрий такий, щоб мені не соромно було", — наказав губернатор. Я зібрав останні копійки і ми організували красивий фуршет на 30 осіб. 5-го січня запрошує до себе Залудяк: "Що скажеш? Як наші успіхи?" Я розповів як усе пройшло і підвів сумний підсумок: "Тепер ми в мінусі".

- Пожертв від бізнесменів не дочекалися?

- Серед запрошених були дві жінки, які обіймали серйозні посади у банківській сфері. От вони і якісь кошти передали. Решта гостей – банально понапивалися.

- Губернатор здивувався?

- Не знаю, яким чином, але організував необхідну суму і Ворскла на збори поїхала.

- У 1992-му Ворскла змінила кілька тренерів. Леонід Колтун взагалі очолював команду протягом 9-ти днів. "Грошей не було зовсім", — пояснював Леонід Якович.

- Колтун мав свою обойму з семи виконавців, яка і приїхала в Полтаву. Ми не були готові до цього – умови були в нас не найкращі. А тут надійшла пропозиція з Тернополя. Леонід Якович попрощався і поїхав приймати Ниву. Потім мені Михайло Дунець розповідав комічну історію. Він тоді тренував Ниву і перебував на зборах. Спускається у хол готелю, а там Колтун зі своїми гравцями. "О, Леоніде Яковичу, ви теж сюди на збори приїхали?" — питає Дунець.

- Колтун відповів?

- Сказав, як є: "Приїхав твою команду приймати". Таке тренерське життя.

- Плинність наставників Ворскли завершилася з вашим приходом до штурвалу. У 1994-му команда фінішувала 11-ю в Першій лізі, а вже в наступному сезоні стала лідером з рекордним показником у 103 очки. В чому секрет перетворення?

- У нас була якісна комплектація. Ворскла запросила з Олександрії Сергія Чуйченка, який став найкращим бомбардиром ліги. Юра Соболь – також хороший футболіст, який, щоправда, з дисципліною не товаришував. Сергій Доронченко тоді нас підсилив.

- Цікавість тієї комплектації підтверджує підписання першого в історії українського футболу гравця з США. Як вам вдалося запросити Луїса Бербарі?

- Агент привіз цього хлопця в Європу і запропонував нам. Бербарі не особливо мене вразив, але загалом мав хороші якості. Луїса в колективі всі поважали і я з приємністю згадую про нього. А ще усмішку викликає спогад про його житлові умови. Ми поселили американця в найкращому на той час полтавському готелі. На дворі 1995-й рік, самі розумієте. Одного дня Бербарі приходить до мене здивований: "Віктор-Віктор, це жах, я не можу там жити!" Адаптації Луїса також посприяв Іван Шарій, який навчив його кількох основних слів (сміється).

- Ви були одним з першовідкривачів африканського ринку в Україні. Вслід за гвінейцем з Карпат Алькалі Соумою у Полтаву приїхав нігерієць Даніель Нджоку.

- Григорій Суркіс ще дивувався: "Кого ти привіз? Тобі мало своїх? Навіщо ти дивишся на Карпати?" Незабаром з’являється новина  – Динамо придбало кількох темношкірих футболістів. Нджоку мав 17 років, зовсім молодий. В команді хлопчина важко приживався. Нджоку намащував волосся спеціальними маслами – ні в їдальні, ні в автобусі футболісти не хотіли сідати поруч. Хтось любить "Красную Москву", а хтось ефірні масла. Тому я показував власним прикладом. "Синку, ходи на переднє сидіння", — кликав Даніеля в автобусі і садив поруч із собою. Футболісти це помітили і також його полюбили.

"Ось штраф принесли. Можна дограємо у карти?"

- Коли ви запрошували у Ворсклу Івана Шарія, йому було ледве не під 40. Як ви могли повірити в те, що він ще принесе стільки користі?

- Іван виступав за любительську Велту в Полтаві. Я розумів, що Шарій в основі не гратиме – вік і характер не підходящі. Бувало, в колективі Шарій не добирав слів. Коли сидів на лаві запасних, то накручував себе. Я помітив цікаву закономірність – якщо Іван виходив на заміну і мав ще багато часу, то встигав не стільки у футбол грати, як розповідати всім у грубій формі, як треба себе поводити. А коли Шарій вступав у гру на 75-й хвилині, то він концентрувався тільки на одному – якнайшвидше відправити м’яч у сітку. Уявіть картину – Іван забиває черговий гол, лише готується усім "напхати", а суддя дає фінальний свисток (посміхається). "Ну все, в наступній грі я буду в основі", — думає наш форвард. Але я знову повторюю трюк і Шарій розпочинає із запасу.

- Полтава по-особливому ставилася до своєї легенди.

- Стадіон в такі моменти вимагав: "Давай Шарія!" Я випускаю, а Іван знову забиває. Навіть у солідному футбольному віці він дуже допоміг Ворсклі. Насправді я дуже поважаю Івана і радий, що доля звела мене з ним. Зараз ми періодично також спілкуємося.

- Ще одна цікава особливість вашої Ворскли – система штрафів, лідером якої був Сергій Чуйченко. Як вона функціонувала?

- Чуйченка складно назвати футболістом-загульником. Значна частина штрафів Сергія – через запізнення і неорганізованість. Великі штрафи у нас були за гру в карти після відбою. До 22:00 грайте скільки завгодно. Тому ми сформували систему покарань: спізнився – 10 доларів, карти після відбою – 100 доларів. Затвердили це клубним наказом під ознайомлення з підписом. Одного разу на зборах у Словенії Чуйченко вночі захотів подивитися, як дівчата танцюють – отримав рекордний штраф. За рік набігла солідна сума.

- Ви стали творцем феєричної історії про Чуйченка і нове табло. Звідки взялася така епічна ідея?

- Працівники стадіону монтували нове табло. Коли настала завершальна стадія, я домовився з хлопцями. "У нас завтра передігрове тренування на стадіоні. Ви зможете написати на табло одне речення і ввімкнути у певний час?" Ті відповіли ствердно. Ми готуємося до гри, здається, з Тернополем і виконуємо роботу на біговій доріжці. Дивлюся на годинник, готуюся до шоу. "Стоп, хвилинна пауза", — оголошую команді. Всі зупинилися. "А тепер увага на табло – зараз буде спеціально для нас перше історичне ввімкнення", — пояснюю. Дослівно текст не пригадую, але суть така: "Спасибо Сергею Чуйченко за новое табло".

- Реакція команди?

- Як стояли, так і впали. Зайшлися реготом.

- Івана Яремчука ви запрошували у Полтаву, коли йому виповнилося 35. Теж передбачили, що легенда Динамо принесе користь Ворсклі?

- То була остання команда Яремчука. Він нам допоміг на певному етапі. Іван – хороший хлопець і чудовий товариш, його в Полтаві полюбили. Дисципліна? Траплялися певні моменти. Я пішов у номер, на годиннику 22:00, завтра поєдинок. Приходить до мене трійця: Яремчук, Чуйченко, Омельчук. "Що трапилося?" — питаю. Яремчук дістає з кишені 300 доларів. "Можна ми дограємо після відбою? Ось штраф відразу принесли" (сміється).

- Геніально!

- Це ж додуматися до такого? Я пригрозив, що за хвилину вийду в коридор – якщо побачу світло, то штраф їм буде за щастя.

"Сабо натякнув, що його підопічні допомогли Ворсклі"

- Важливу роль у вашій Ворсклі відіграв Андрій Хомин. Він був неймовірним універсалом і в одному матчі навіть став у ворота.

- У грі із запорізьким Металургом Андрія Ковтуна вилучили і йому довелося займати місце у воротах. Хомин – надзвичайно порядна людина. Зараз із сумом пригадую – стук у двері і силует Андрія в коридорі: "Можна до вас?" Ми розмовляли по три години на усі теми, часто не про футбол. На жаль, спочатку в нього не склалося в сім’ї. А потім ця жахлива аварія.

- В заключному турі бронзового сезону Андрій Хомин забив рідному Прикарпаттю, а Ворскла перемогла 2:0. Та розслабитися ви не могли, адже слідкували за паралельним матчем Динамо і Дніпра.

- За певного розкладу дніпряни могли нас обігнати. Динамо вже здобуло чемпіонство – мотивації могло не вистачити. Я за своїми хлопцями майже не слідкував – думками був у Дніпропетровську. Бачив, як сильно були налаштовані мої підопічні, тому в перемозі не сумнівався. Постійно телефонував Григорію Суркісу. "Ви ж нас не підведете?" — запитував. Боявся, щоб вони не привезли в Дніпропетровськ дублюючий склад. Я кілька разів дзвонив президенту Динамо до гри. "Чого ти стільки дзвониш? Я ж сказав, що ми гратимемо основним складом", — відповідав Григорій Михайлович.

- Кияни вирвали перемогу завдяки голу Андрія Гусіна.

- Гра була нервовою. Дніпро влаштовувала лише перемога. Думаю, в моїй ситуації кожен би боявся. Коли у нас прозвучав фінальний свисток, ми не раділи, а чекали на звістку з Дніпропетровська. Тільки після цього почали святкувати. Насправді цілковите усвідомлення досягнення Ворскли прийшло до мене не одразу.

- Той сезон запам’ятався яскравою перемогою Ворскли над Динамо з рахунком 4:3. Особливі емоції?

- У нас в команді було кілька колишніх гравців Динамо. Я їх навіть не налаштовував. Ковтун, Хомин і Самойлов рвалися у бій, вони чекали цього протистояння. Прикро тільки, що через пару днів у жовтій пресі, здається, "Бульварі Гордона" Йожеф Сабо натякнув, що його підопічні допомогли Ворсклі, а Ігор Кутєпов продав гру. Я з дитинства вболівав за Динамо – ця команда ніколи не грала у такі ігри. Через кілька днів з’явилася відповідь Кутєпова, який нагрубив Сабо через образливі слова тренера. Який сенс нам купувати одну гру? Звідки в нас такі гроші? Ми ж лише вийшли з нижчого дивізіону.

"Адміністратор Динамо в ящичку носив пиво по салоні літака"

- Ми з вами говорили про кількох талановитих гравців, які розкрилися у Ворсклі. Чи не найбільшим полтавським талантом кінця 90-их вважався Олександр Мелащенко. Як ви помітили цього хлопця?

- Сашко грав на першість Полтавської області. Один знайомий запропонував: "Поїхали на матч аматорів, там мій син гратиме. Може, до себе візьмеш його". Коли гра почалася, то я вже дивився не на сина товариша, а на іншого хлопця – Мелащенка. Так буває в житті – приїхав дивитися на одного, а помітив іншого.

- Ворскла ваших часів мала у розпорядженні трьох болгарських легіонерів: Кефалова, Петкова та Ібряма Юсуфа Даїла. Що вони дали команді?

- Цікавим був центральний захисник Велін Кефалов. На той час за хорошого футболіста треба було викладати солідні гроші. Полтава та Велико-Тирново були містами-побратимами, ми налагодили футбольну співпрацю і могли запрошувати гравців з Етира безкоштовно. Свою роботу вони виконували якісно, були справжніми професіоналами. В Болгарію у зворотному напрямі ми віддали Кислова, Моргуна та Шарія.

- Бронза дозволила Ворсклі спробувати себе у єврокубках. Якщо з Даугавою ви впоралися, то з потужним Андерлехтом не склалося.

- Бельгійці мали чудовий склад і ми фактично потрапили під танк. В Брюсселі програли 0:2, хоча могли зіграти краще. Вдома Ворскла також зазнала поразки з тим же рахунком. А взагалі то був чудовий час, про який зараз можна з приємністю згадувати.

- Тепер таке важко уявити, але ви покинули Ворсклу незадовго після бронзи. Команда йшла серед лідерів, а мер Полтави Анатолій Кукоба заявив, що "прагне підвищення планки і боротьби за чемпіонство". Після цих слів чиновника ви, мабуть, дуже здивувалися?

- (сміється) Я намагався пояснити меру – куди нам боротися з Динамо, Шахтарем, Дніпром та Чорноморцем. Анатолій Тихонович мислив, як вболівальник. Хоча я не кривитиму душею – Кукоба багато допомагав клубу і доклався до тієї бронзи. Інколи здавалося, що футболом він більше займався, ніж своїми основними обов’язками.

- Ви подали у відставку на гучній прес-конференції за кілька турів до кінця сезону. Що у вас творилося на душі?

- Я розумів, що дійсно треба прощатися. Не завжди за третім місцем має йти друге. Нам складно було втриматися на тих же позиціях, а негайно кращих результатів я дати не міг. Наближалося літо, коротке міжсезоння. Я хотів, щоб мій наступник мав більше часу на підготовку до нового чемпіонату. Тим більше, Ворскла готувалася до раннього старту в Кубку Інтертото. Жодного скандалу. Напередодні ввечері приїхав додому до мера і сказав про свої плани. "Та ти добре подумай", — заперечив Кукоба. Однак я вже все вирішив.

- Ваша пауза була недовгою.

- Поїхав у Португалію з дружиною, хотів відпочити. В цей час у клубну приймальню зателефонував Борис Шихмурадов, міністр і відомий туркменський політик. Він запропонував очолити національну збірну Туркменістану.

- Мабуть, головна асоціація з цією країною це шалена спека. В такій ситуації найкращим другом є кондиціонер?

- За день я змінював по кілька сорочок. В автомобілі було комфортно, але тільки-но виходив на вулицю, почувався жахливо. Напевно, там розвинувся цукровий діабет – зараз я на інсуліні. Щось схоже в Еміратах відчував Лобановський. В такому кліматі можна здоров’я зіпсувати. Я запросив у Туркменію український десант: Сосенка, Бондаренка, Кислова, Зав’ялова і Хомина. Щоправда, з документами в Андрія виникли проблеми. У всякому разі це хороший досвід – ми класно виступили на Азійських іграх та стали чемпіонами країни з Копетдагом.

- Ви давно залишили тренерську діяльність, однак активні в іншому напрямі – проводите щорічний турнір імені Пожечевського. Вистачає наснаги?

- Декілька років тому разом з президентом ФК Полтава Леонідом Соболєвим вирішили організувати цей турнір. Ми розглядаємо це змагання в якості підготовки до нового футбольного року. Маємо якісне штучне поле у Полтаві, тому в лютому запрошуємо сюди першолігові та обласні команди. Вважаю, що в будь-якому віці треба працювати і бути корисним суспільству. Займатися цим ніколи не пізно.

- Робота у футболі вам подарувала багато пам’ятних зустрічей. Чи не найцікавіші, мабуть, з Валерієм Лобановським?

- Неодноразово я літав на єврокубкові матчі з Динамо. На власні очі бачив ставлення гравців до тренера – це виглядало по-особливому. Зате після поєдинку я дуже здивувався, коли адміністратор в ящичку носив пиво по салоні літака – футболісти брали по одній баночці і дозволяли собі випити трохи алкоголю. Я в той момент подумав: "Нічого собі. А я своїм забороняю". Організм спортсмена після великого навантаження потребує алкоголю. Коли футболіст приїде в аеропорт, то вже не шукатиме нагоди втекти в клуб чи побігти у магазин за спиртним. Свою спрагу вони втамували і роз’їхалися по домівках. Навіть в цьому Валерій Васильович був психологом і розумів процес.

- Про що тепер згадуєте найчастіше?

- Про людей. У мене є книжка Анатолія Ломова, який систематизував в одному виданні усіх полтавських футболістів. Якось я взяв до рук олівець, пройшовся по списку. Вирішив відзначити тих футболістів, які грали у мене. Нарахував 218 осіб. Якщо хтось читатиме наше інтерв’ю, то я б хотів подякувати усім-усім. Це не я вигравав, а ми разом. Мені було дуже приємно з кожним із них творити історію полтавського та українського футболу.

Фотографії – сайт уболівальників Ворскли Олександра Стадниченка

Любомир Кузьмяк