Владислава Прудіуса завжди любили вболівальники. Публіці подобаються хлопці, які ніколи не забирають ногу і дають експресію. Значну частину кар'єри він провів у Росії, втім залишив помітний слід і на Батьківщині: яскраві виступи в "молодіжці", турне з національною збірною України, епохальний гол Дніпру, а ще досвід у Металісті, Динамо і Ворсклі.

Прудіус бачив становлення молодих Шевченка і Реброва, мав особисті рахунки з Дель П'єро, пам'ятає роботу Маркевича у Махачкалі і спілкувався з Лобановським у максимально незвичному місці. Цього достатньо, щоб чекати на інтерв'ю шість років.  

 

"6 разів вступав у спортінтернат. Мене всюди бракували"
 

- Владиславе, протягом останнього часу ви добряче поїздили по світу. Яке місце вразило найбільше?

- Карелія, мабуть. Там є унікальні речі. Особливо для фанатів рибалки. Хоч я себе до таких не відношу, однак навіть мене ця справа затягувала, коли тренував у тих краях. Комфортно почувався у Ростові-на-Дону. Прожив там 16 років, таке не забувається. Ну і містечко Ромни у Сумській області – рідна місцина і дорога для душі.

- Давно були на батьківщині?

- Востаннє у 2005-му, коли грав за Ворсклу. На жаль, зараз складно поїхати додому, проте обов’язково це зроблю. Людина не має права забувати місце, де народилася.

- Який головний спогад про дитинство?

- Футбол мене захопив змалечку і я не уявляв, що робитиму без м’яча. Батько грав на любительському рівні, втім обожнював футбол і передав цю пристрасть мені. Коли у дитячому садочку нас запитували про майбутні професії, то це виглядало так: "Олю, ким ти хочеш стати?" — "Медсестрою". "А ти Іванку?" — "Космонавтом". Як тільки справа доходила до мене, то я не роздумував і казав: "А я хочу стати футболістом".

- Рухалися цілеспрямовано?

- Оточуючі думали, що я жартую, тому сміялися. То був 1979-й рік і футбол не розглядався у якості професії, якою можна заробити на життя. Пригадую, як мені виповнилося 9, я брав участь у дитячому турнірі і перед його стартом на трибуну вийшли поважні дядьки: "Дорогі дітки, не всі з вас стануть футболістами. Не забувайте – важливо, щоб ви були здоровими і хорошими людьми". У той момент я прокручував собі у голові одну думку: "Про кого це вони говорять? Напевно, про всіх цих хлопців. А я однозначно стану футболістом".

- На шляху до професійної кар’єри здолали чимало труднощів?

- Сконцентрованість і впертість допомогли. З такими фізичними даними, як у мене, маю на увазі зріст і вагу, нечасто стають футболістами. Все ж на параметри дивляться передусім. Тому зараз у своїй тренерській діяльності я це ігнорую і беру до уваги інші показники.

- Хто вас запросив із Сумщини у сусідній Харків?

- Все було навпаки – не мені запропонували переїхати у Харків, а я їм просто набрид. Я 6 разів вступав у різноманітні спортінтернати: двічі у Харківський, ще по разу у Дніпропетровський, Київський і Луганський. До Львова теж збирався, але через пристойну відстань не доїхав туди. На жаль, батьки не мали таких фінансів, щоб відправити сина на захід країни. А так мене всюди бракували через фізичні дані.

- Що змінилося у момент третьої спроби в Харкові?

- Все вирішила моя наполегливість. Завдяки цьому я пройшов відбір.

 

"Будь-який український хлопчик мріє грати в Динамо"
 

- Перша велика команда у вашій кар’єрі – Металіст, де ви попрацювали з Леонідом Ткаченком. Погодьтеся, цей тренер відіграв ключову роль у вашому житті.

- Однозначно. Я не лише кілька разів грав у його командах, а й навіть отримав від Леоніда Івановича запрошення в Мурманськ, де увійшов до його тренерського штабу. Якщо я скажу, що він мій другий батько, то це не буде перебільшенням.

- Імена Металіста на старті 90-их – бальзам на душу вболівальників: Пец, Хомуха, Назаров, Панчишин, Помазун, Колесник. 

- Команда підібралася потужна. Важлива якість того Металіста – футбольний голод. Молоді і перспективні хлопці, які прагнули розвитку. Наявність в колективі таких "дядьків" як Іван Панчишин та Гурам Аджоєв тільки зміцнювала наші позиції. Прикро лише те, що довго цей кістяк не існував. Провідних виконавців продали, а клуб опинився на межі вильоту з Вищої ліги. Якби не розпродаж, то Металіст пошумів би не лише у чемпіонаті України, а й у єврокубках. Так як це потім відбулося в епоху Мирона Маркевича – я дуже радів і переживав за ту команду. Був гордий від тієї думки, що я колись теж був частиною Металіста.

- На початку 2000-их ви попрацювали з Мироном Богдановичем в Анжі. Ваші відносини не були ідеальними — одного разу Маркевич назвав вашу гру «клоунадою». Не образилися?

- У нас не склалися стосунки, це правда. На його слова про «клоунаду» я в жодному випадку не ображаюся. Більше того, поважаю цього тренера. Справа в тому, що Мирон Богданович мав не дуже кваліфікованих помічників, фактично випадкових людей у футболі. Починалося все добре – на зборі в Хорватії ми поспілкувалися як земляки-українці, познайомилися. Я розповів їм про ситуацію в команді, ввів у курс справи.

- На чому акцентували увагу?

- Пояснював, що Махачкала – регіон специфічний. Мене вислухали і зробили все навпаки. До тренувань залучали 6-7 футболістів. Усі решта, місцеві хлопці, завжди були відсутні: то весілля, то похорони. Звичайно, що результату в таких умовах чекати не варто.

- Повернімося до Металіста. У 1993-му харків’яни приймали вдома Дніпро і ваш єдиний гол у тій битві фактично вирішив долю чемпіонської гонки. В заключних трьох турах дніпряни усі свої матчі виграли, та Динамо обійти не змогли.

- Я чудово запам’ятав той поєдинок передусім через преміальні – я отримав гроші і витратив їх на весільний костюм (сміється). Якщо вести мову про більш серйозні речі, то передував тому матчу серйозний ажіотаж. Різноманітних нюансів вистачало. Варто додати, що після мого гола злі язики почали вигадувати нісенітниці: "Тебе взяли у Динамо виключно через той гол у ворота конкурентів киян". Не думаю, що у провідний клуб країни кличуть тільки тому, що ти забив якийсь там гол.

- Скандальні чутки навколо цього матчу на вас не впливали?

- Окремо хотів би відзначити роль у цій перемозі головного тренера Металіста Віктора Арістова. Можу сказати одне – я проявив себе як професіонал і мої партнери також. Сам гол, до речі, теж пам’ятаю. Хомуха вкинув аут на Вадима Колесника, той скинув вперед, а я зіграв на випередження на ближній штанзі. Це один з найбільш важливих і улюблених голів у кар’єрі.

- Коли у Динамо запрошували іншого гравця Металіста Олега Касторного, то він не повірив – подумав, що це чийсь жарт. Як ви дізналися про зацікавленість киян?

- Для мене це не було несподіванкою. Коли вперше повідомили про інтерес із Києва, я вагався. Та й було не до того – якраз одружився, Металіст оплатив весілля, а я підписав новий контракт з клубом. Через тиждень керівництво викликало мене безпосередньо з тренування і ми разом із віце-президентом Металіста полетіли на збір Динамо в Норвегію. Деталей трансферу не знаю, можу сказати одне — будь-який український хлопчик мріє грати в Динамо. Я не був винятком.

 

"Секрет Шевченка — це талант, підкріплений працею"
 

- У молодіжну збірну України перших скликань вас запрошували ще з Металіста. За «молодіжку» ви дебютували по-особливому. Пригадуєте матч з Ізраїлем?

- Таке не забудеш. То була лише третя гра "молодіжки" в історії. Я провів у її складі понад 10 поєдинків і забив лише один гол – якраз в першому матчі в Одесі. Не хвалитимуся, але більшість моїх голів були ефектними. Ворота ізраїльтян вразив через хвилину після виходу на поле дальнім ударом ледве не з центра поля.

- Застали зненацька голкіпера?

- Коли розминався з хлопцями поруч із полем, то ще тоді відзначив для себе – воротар виходить з воріт занадто далеко. "Перекинути б його", — сказав я партнерам жартома. На щастя, зміг відтворити це у грі. Ми програвали 0:1, я рахунок зрівняв, а потім за фол на Віталіку Пушкуці арбітр призначив пенальті, який реалізував Олег Мочуляк.

- Хто вирізнявся з-поміж молоді найбільше?

- Кого не назви, усі заграли на хорошому рівні: Шевченко, Кривенцов, Ващук, Ребров. Дует Шевченко-Ребров виглядав потенційно дуже сильно. Якби ви бачили, як вони працювали на тренуваннях, то теж би не сумнівалися. Інколи чую, що у школі Динамо був хтось сильніший за Шевченка. Та ні, хлопці… Важливий кінцевий результат. Я на власні очі бачив, як Андрій займався на першому зборі в Динамо у Швеції. Секрет його зірки це талант, підкріплений працею.

- Що скажете про Реброва?

- Як і у мене, дані в Сергія далеко не видатні. Зате як він розумів футбол! На мій погляд його ключова помилка – перехід у Тоттенхем. Мабуть, треба було обирати інший варіант – чув про зацікавленість Мілана. Коли зараз читаю списки найбільш провальних трансферів Тоттенхема і бачу там прізвище Реброва, то у мене кулаки сверблять.

- У відборі на чемпіонат Європи українці на фініші втратили перше місце і пропустили вперед Італію. Хоча до цього обіграли команду Чезаре Мальдіні з Індзагі, Дель П’єро, Каннаваро і В'єрі у складі.

- Італійці нас нічим не здивували – покоління українців було сильнішим. У Києві ми їх перемогли 2:1, а за малюнком гри все виглядало ще більш переконливо. На жаль, ми втратили очки з Хорватією і Литвою, коли зіграли внічию. В останньому турі нас влаштовувала нічия з Італією.

- До 70-ї хвилини усе йшло за планом.

- Ми пропустили на 20-й секунді, зате потім відігралися. Тут і проявилася наша необачність і далася взнаки молодість. Ми просто побігли добивати італійців. Однак отримали гол у власні ворота – треба було зіграти другим номером на контратаках. Володимиру Мунтяну, а потім Віктору Колотову вдалося зібрати чудову команду, тому ніхто особливо не розчаровувався. Прикро тільки, що Італія виграла чемпіонат Європи і поїхала на Олімпійські ігри. Я завжди мріяв взяти участь у цьому турнірі.

 

"На багажі Фоменка ще кілька сезонів виступав у Росії"
 

- У Динамо ви грали під керівництвом Михайла Фоменка. Колишні його підопічні відзначають ключові принципи: дисципліна, жорсткість, навантаження. Зустрічали інших таких наставників у своїй кар'єрі?

- Так, тренера Владислава Прудіуса (посміхається). Я дуже поважаю Михайла Івановича і часто використовую у своїй теперішній роботі його методи. Частенько жартують, мовляв я створив київське Динамо в УОР №5 Московської області, де я на даний момент треную дітей 2002 року народження. Варто сказати, що в функціональному плані ми нікому не поступаємося.

- Михайло Іванович, як і ви, родом із Сумщини.

- Це важливий аспект — я був другим уродженцем Сумщини у Динамо після Фоменка. А згодом до Києва приїхав Олег Гусєв. Можливо, потім інші наші земляки грали за Динамо, достеменно не знаю. Навантаження? Я — людина витривала і швидко адаптувався до цього. А пізніше на багажі Фоменка ще кілька сезонів виступав у Росії. 

- Як вас зустріли у Києві?

- Коли люди є професіоналами, то вони поважають одне одного. У мене були теплі стосунки із "Західною діаспорою", як я називав Олега Лужного та Володю Шарана. Так само чудово ладив зі Шкапенком, Хрусловим та Шматоваленком. Словом, атмосфера була дружньою.

- Коли Фоменка змістив Йожеф Сабо для вас все змінилося — при новому тренері ви провели на полі тільки три хвилини.

- У Динамо мене запрошував Фоменко. Природно, що на людей попереднього тренера Сабо не розраховував. Не хочу копирсатися у брудній білизні, однак мені за півроку довірили три хвилини на полі. Це просто доказ моїх попередніх слів. Якби я провалив певний матч, зіграв нижче якогось рівня… Через багато років я зустрівся в Ізраїлі на зборах з Йожефом Йожефовичем — ми жили в одному готелі. Поговорили, пожартували — жодних претензій. Передусім я поважаю його як класного футболіста і старшу людину. Це життя, на жаль, таке трапляється.

- Андрій Алексаненков, який виступав за Динамо до вас, розповідав, що клуб не охоче відпускав за кордон своїх гравців. Ви, здається, мали варіант у Шотландії?

- Так, це правда. Навіть назву команду — Кілмарнок. Якщо відверто, деякі люди хотіли заробити зайві гроші на цьому трансфері. Чітка сума була погоджена, я на руках мав контракт, перекладений з англійської на російську. Мене все влаштовувало, я хотів розвитку. Вважав, що з Шотландії незабаром зможу переїхати в Англію. То була моя мрія.

"Коли повернулися додому, негайно вивчив слова гімну"

- Вас викликали у національну збірну України у 1993-му. Зіграли ви небагато, однак турне у США, мабуть, запам'ятали?

- Це важливий епізод для мене. Спочатку ми обіграли Сполучені Штати 2:1 завдяки дублю Віктора Леоненка, а потім програли Мексиці. На завершення знову здолали США 1:0. Головний спогад про збірну пов'язаний зі стадіоном у Пенсильванії. Заповнені трибуни, багато наших земляків, особливе емоційне піднесення. Першим прозвучав гімн господарів, тоді музика стихла і пролунав наш гімн, проте без слів. Я почав крутити головою — відсотків 90 глядачів на трибунах затягнули "Ще не вмерла"…

- Що відчули у той момент?

- Як мурашки по шкірі бігають. Я спіймав себе на думці, що не знаю повністю гімн України, лише початок. Коли повернулися додому, то перше, що я зробив — негайно вивчив слова гімну. Адже було просто соромно.

- У середині 90-их ви змінюєте Динамо на Борисфен і знову працюєте з Михайлом Фоменком. Трохи раніше аналогічним маршрутом вирушив вірменин Єрванд Сукіасян, який розповідав: "Я в Динамо не отримував стільки, скільки в ЦСКА-Борисфені".

- Не пригадую фінансових моментів, та мені був цікавий сам проект президента клубу Дмитра Злобенка. Він мав ціль – зібрати талановитих молодих гравців і розвивати їх. Умови для нас створили справді хороші, проте я переходив туди за розвитком. Згодом Борисфен став ЦСКА-Борисфеном, а ми вибороли путівку у Вищу лігу.

- Ця команда вплинула на розвиток Андрія Гусіна, який після переходу з Карпат не одразу закріпився в Динамо.

- Андрій – справжній фанат своєї справи. Пам’ятаю Гусіна ще по Динамо-2, куди його відправив Сабо. Минув місяць цього "заслання" і Андрій телефонує Йожефу Йожефовичу. Привітався, представився, а тоді каже: "Я готовий грати в головній команді". Сабо миттєво відрубав: "Забудь цей телефон". Ми всією базою сміялися. І все ж Гусін довів, що є гравцем високого рівня. Як на мене, у час свого розквіту він був одним з найкращих опорників Європи.

 

"У Спартак не перейшов би через зрозумілу причину"

- У 1996-му році ви переїжджаєте в Ростсільмаш, який вирізнявся українською діаспорою: Мацигура, Рипан, Савченко, Дудник, Тернавський, Безсмертний.

- Колектив був дружнім, а його формували не лише українці та місцеві, а й білоруси і хлопці з Уралу. Можливо, через таку атмосферу я й не хотів залишати Ростов і не пішов на підвищення, адже такі варіанти були. Мене кликали усі московські команди, за виключенням Спартака. Зрештою, туди я б усе одно не перейшов через зрозумілу причину – я ж виступав у київському Динамо. 

- Тренер Ростсільмашу Сергій Андрєєв розповідав, що завдяки вам на одного українця в команді стало більше – ви запропонували тренерам переглянути у справі Олега Пестрякова, який став вашим конкурентом за позицією. Не шкодували потім?

- Коли я попросив тренерів оцінити Пестрякова, то мені відразу сказали: "Він же лівий півзахисник. У тебе будуть проблеми". Я не переживав через це – чому це мало мене лякати?

- У 1998-му році Пестряков забив Спартаку і ви разом станцювали у гопак. Свої голи ви теж так відзначали?

- На жаль, Олег погано танцює гопак. Після повернення додому Пестряков ще два тижні репетирував – ми змушували його на базі відпрацьовувати майстерність. Я забивав нечасто, але майже кожен гол намагався відзначати таким чином.

- У дитинстві гурток народних танців не відвідували?

- На жаль, ні. Хоча тепер дивлюся на виступи танцюристів і заздрю. Мені 47 і я не можу так граціозно танцювати. Лише коли вип’ю пива (посміхається). 

- Через 4 роки вже ви забиваєте Спартаку, щоправда, у складі Анжі. Гол виявився настільки шаленим, що було не до танців?

- Емоцій було реально багато. На мене налетіла вся команда, завалили на газон… Щодо краси, то я відразу зізнався в інтерв’ю, що не бив по воротах Максима Левицького, а віддавав передачу. Недарма кажуть, що хороша передача не минає даремно.

"Олісе однією рукою підняв мене і відірвав від землі"
 

- Подейкують, у Ростсільмаші ви отримали графське прізвисько «фон Прудіус». Що спричинило цей жарт?

- Справа у походженні моїх предків. Мій прапрапрадід був шведом за національністю. На жаль, або на щастя, у 1709-му році його взяли у полон під Полтавою. Тут він згодом одружився з українкою, а через три століття на світ з’явився я. Трохи раніше під час революції частку "фон" прибрали. Не можу підтвердити достовірність цієї легенди, але доводилося таке чути від родичів.

- Зараз вас так хтось називає?

- Тільки ті, хто добре знає мене. Наприклад, я тісно спілкуюся з тренером воротарів Прикарпаття Олегом Рипаном. Так от він завжди називає мене "Фончиком".

- Після шести сезонів ви залишаєте Ростсільмаш. Причина у непорозумінні з Анатолієм Байдачним?

- Мені не подобався той безлад, який запанував у команді. Байдачний прийшов зі своїм статутом, він тренер – все гаразд. Але колектив мав свої неписані правила. Анатолій Миколайович міг навіть образити когось з молодих або сказати неприємні слова персоналу. Я підійшов до тренера і зробив зауваження, пояснив, як у нас раніше співіснував колектив. Вважаю, що вчинив правильно.

- Байдачному таке не сподобалося?

- Спочатку здалося, що тренер усе зрозумів. Та безлад нікуди не зник. Просто я у склад перестав потрапляти. Ростов складно було залишати, та що вдієш – довелося змінити місце роботи.

- Із попереднім тренером Сергієм Андрєєвим також не все було гладко. У матчі проти Ювентуса ви навіть посварилися. Наставник потім згадував у інтерв’ю, як ви переслідували Дель П'єро, який повернувся на поле після розриву хрестоподібної зв’язки і 9-ти місяців відновлення. Грали занадто агресивно?

- Я вийшов на поле по перерві, а на 65-й хвилині Андрєєв мене зняв. Я не визнаю авторитетів. Із Дель П’єро ми завелися ще на рівні молодіжних збірних. Можливо, я упереджений до нього, та мені байдуже, що він вийшов після травми. Я ніколи не був хамом на полі. Підкати? Ніколи не робив їх ззаду, лише обличчям до суперника. Ну підкотився я під нього. І що? Це школа Лобановського. Я своїх підопічних тепер вчу цьому. Авторитет? Умовно кажучи для мене Ігор Кутєпов і Анатолій Безсмертний більші авторитети, ніж Дель П’єро.

- Андрєєв вас не підтримав?

- Він не те, що не підтримав, а просто взяв і замінив. Мій тренер! Не розумію цього. Я не правий, відреагував нервово – скинув з себе футболку і жбурнув подалі. Андрєєв відправив мене в дубль і я вирушив у турне Нальчик-Владикавказ в рамках матчів Другої ліги. Зізнаюся, не найбільш приємний виїзд. Здається, ми виграли два матчі, я свою справу зробив і повернувся в основу.

- Тренер розповідав, як гравці Ювентуса заступалися за свого партнера.

 - Я ні з ким не штовхався. Височенький нігерієць Сандей Олісе підійшов до мене, однією рукою підняв мене, відірвав від землі – ось і все. З моїми фізичними даними не дуже правильно з кимось штовхатися (посміхається). Той же Конте залишив про себе хороші враження – ми протистояли одне одному на фланзі і я був у захваті від його гри. По телевізору здавалося, що Конте не біжить, а коли зустрівся тет-а-тет, то зрозумів, що помилився. Це при тому, що я далеко не найповільніший футболіст.

 

"Душевно поспілкувалися з Лобановським у джакузі"
 

- У 2013-му році в програмі "X-Фактор" на сцені з’явилася 20-річна дівчина…

- Ви про Анастасію Прудіус?

- Так. Вона розповіла сумну історію про батька-футболіста. Мовляв, він покинув її з мамою і вирушив підкорювати Америку. 

- Мені виносили мізки усі… Відразу скажу – це не моя донька.


- Не намагалися з’ясувати, навіщо ці люди вигадали голівудську драму?

- Ні, хоча мені запропонували звернутися до суду. Я – людина неконфліктна. Ну захотіла дівчина з мамою пропіаритися… Зрештою, зараз вона начебто популярна співачка в Україні. Якщо моє прізвище допомогло їй – жодних проблем. Просто я мав немалий дискомфорт, зайві розмови. Мені як почали тоді дзвонити – телефон був червоним. Я чому на інтерв’ю тоді не погодився…

- Головне, щоб дружина підтримала?

- Ми з Аллою разом з 1993-го року. А познайомилися ще у 1990-му. Через тиждень після весілля я перейшов у київське Динамо. Моя дружина – майстер спорту з легкої атлетики, готувалася до поїздки на Олімпійські ігри в Атланту. Фактично через мене туди і не потрапила. Зараз ми щасливі батьки – виховуємо 6-річну Соломійку. Це найважливіше.

- Наприкінці кар’єри ви повернулися в Україну, втім за Ворсклу зіграли лише 6 матчів. Чому не затрималися?

- Я закінчив з футболом, тому можу говорити відверто. Завжди грав чесно і мені нічого приховувати. Кажу теперішнім підопічним – якщо поводити себе порядно, то футбольний бог допомагатиме. У своєму другому матчі за Ворсклу я не забив пенальті.

- Вас звинуватили у тому, що ви допомогли колишній команді?

- Так, Металісту. Насправді виконувати одинадцятиметровий мала інша людина. Не називатиму прізвища. Можливо, він побоявся, не знаю. Я був найстаршим гравцем Ворскли і взяв ініціативу на себе. Ще воротар відволік. Я його взагалі не знав, а він перед ударом запитав: "Владе, ти у свій кут битимеш?" Готувався бити у "свій", та в останню мить змінив кут. Ми програли 0:1 і почалися дивні розмови, нібито я допоміг Металісту. Володимир Мунтян викликав до себе і розповів відверто, що керівництво клубу не хоче бачити мене у Полтаві.

- У тій Ворсклі тільки-но розпочинав Андрій Пятов. Пам’ятаєте його?

- Дуже добре, адже під час однієї з перших зустрічей він нагрубив мені. Щоправда, потім вибачився. Я радію успіхам Андрія, він справжній молодець і я уважно слідкую за його шляхом.

- Ваш шлях у футболі не був легким і не позбавлений драматизму. Шкодуєте про певні вчинки?

- Я часто задумувався над цим, дотепер копирсаюся у собі. А якби в Шотландію переїхав, а якби в Ізраїлі затримався, де я на оглядинах був. Але ж ні – як сталося, так і мало статися. Я народився та зростав у маленькому містечку і виріс до рівня збірної України. Чогось досягнув у кар’єрі. Могло бути краще, могло – гірше. Думаю, все справедливо. Жалкую тільки через те, що не попрацював з Валерієм Васильовичем.

- Ви були знайомі?

- Випадково зустрілися в Ізраїлі. Лобановський тоді тренував Динамо, я приїхав на збори зі своєю командою. Ввечері вирішив сходити у баню. Заходжу у коридор, а там хлопці стоять, групуються дивно. Я здивувався та й пішов собі у джакузі. Нікого немає поруч, туманчик такий, от я і задоволено кажу "Як же …" Замінив слово «класно» на інше не дуже цензурне. Туман розсіюється і бачу голову Валерія Васильовича: "Владе, як ти сказав?"

- Шок?

- Не те слово. Я ж був на контракті у Динамо, а Лобановський повернувся з азійського вояжу. Виявляється, тренер знав усіх футболістів своєї команди. А загалом підписаний контракт з Динамо мали сто гравців. Було дуже приємно. Ми душевно поспілкувалися кілька хвилин у джакузі. Дуже шкодую, що так і не потренувався під керівництвом Валерія Васильовича. Хоча б місяць… Нехай не підійшов би я йому, нехай би забракував. Але сам факт роботи був би дуже важливим для мене.