"На фінал з Динамо добиралися з пригодами". Творив вінницьке диво, захоплювався біохімією, вчив юного Пятова і тягнув пенальті

Він закінчив школу із золотою медаллю, а згодом продовжив навчання у двох провідних вузах країни на зовсім не спортивних факультетах: біохімія та іноземні мови. Наука не заважала йому будувати успішну футбольну кар'єру: у 15 років дебютував за дубль київського Динамо, викликався у юнацьку збірну СРСР, а згодом зіграв у фіналі Кубка України.

Володимир Циткін вважався фахівцем з пенальті — саме за його участю відбулися чи не найбільш епічні серії післяматчевих ударів з позначки в історії українського футболу. Завдяки цьому голкіпер став улюбленцем Вінниці, яка у середині 90-их переживала справжній футбольний бум — Нива дивувала всю країну.

Протягом десятиліття Циткін працював із воротарями у юнацьких збірних України, донедавна вів футбольний блог на одному із сайтів, а навесні "розірвав" Другу лігу разом із винницькою Нивою вже у якості тренера. Володимир Борисович прийняв наприкінці січня кризову команду на дні таблиці, проте без розкачки і тривалої підготовки зробив її одним із лідерів своєї групи. І здається, що це далеко не межа.  

Домовляємося на інтерв'ю одразу після матчу Ниви у Львові проти Карпат. Якщо більшість тренерів не готова була б говорити через емоції та нерви, то Циткін не бачить у цьому жодної проблеми. Згадуємо його спілкування з Яшиним, незвичні відносини з Колотовим, особливе ставлення до Школьникова, а ще лід замість трави у Комарному, пропущений гол через усе поле від воротаря та футбольне вбивство у Полтаві. Подій настільки багато, що з'являється переживання — як вкластися у регламентовані півгодинні рамки. Ниві ще ж треба повертатися додому.

"Спочатку я трохи сумнівався — все-таки президент на полі"

- Щойно закінчився сезон для вашої команди. Як оціните його?

- Якщо я скажу, що погано, то це буде неправда. Якщо скажу, що усім задоволений, то теж кривитиму душею. За п'ятибальною шкалою поставив би нам "четвірку". Це результат роботи всього клубу, зокрема президента, який створив належні умови і вирішив проблеми фінансового характеру. Зараз їх майже не існує. Це означає, що хлопці працюють і не задумуються над тим, що у них буде вдома.

- Коли ви бралися за цей проект, мали сумніви?

- Ні, адже я знав більшість футболістів Ниви. Познайомився з президентом, кілька разів зустрілися, обговорили принципи роботи. З першого дня все пішло належним чином. Почали формувати колектив, зробили ставку на вінницьких футболістів. Декого, наприклад, повертали з-за кордону.

- Президенту Ниви Артуру Загорульку лише 28 і він паралельно є гравцем команди. Одразу домовилися, що у роздягальні він передусім є футболістом?

- Однозначно. Дійшли згоди про це на самому початку. Можу лише подякувати йому. Артур — професіонал, людина футбольна, з доброю школою Шахтаря і Чорноморця, він грав у єврокубках. Розмовляємо однією футбольною мовою. Спочатку я трохи сумнівався — все-таки президент на полі… Ми знаємо кілька таких історій, зокрема, Владислава Гельзіна з Олімпіка. У нас все по-іншому. Коли Загорулько переступає поріг роздягальні, то стає футболістом, до нього такі ж вимоги, як і до всіх інших.

- У тренувальному процесі жодних претензій?

- Абсолютно. Сьогодні у грі з Карпатами він, наприклад, травмувався, але повністю виклався. Мені зручно ще й тому, що в інших командах існують проблеми з комунікацією. Передзвонити президенту, знайти вільний час… А тут президент постійно поруч, можу вирішувати усі питання напряму.

- Більшість вашої тренерської кар'єри минуло у роботі в збірних. Не складно було перелаштуватися?

- Певні труднощі відчув. Тут не просто інша специфіка, це зовсім різні тренерські професії з різними підходами до тренувального процесу і комплектування. Я працював тренером воротарів у клубах УПЛ, у збірній Молдови допомагав Семену Альтману. Певне уявлення в мене було. Використав знання, які отримав від своїх наставників, пропустив це через себе і почав роботу.

- У фінальну заявку на Євро-2020 потрапило кілька ваших вихованців. У "молодіжці" з Андрієм Пятовим ви працювали дуже давно. Зате порівняно недавно тренували Богдана Лєднєва, Дениса Попова і Миколу Шапаренка.

- Пятов у моїй молодіжній збірній був навіть не другим, а третім воротарем. За спиною у Ширяєва і Богуша. Проте Андрій — працьовитий хлопець і всього досягнув своєю працею. Дуже радий за Попова і Шапаренка. Але додам ложку дьогтю в медову бочку. Вважаю, що за своїм потенціалом і Шапаренко, і Лєднєв зараз мали би грати на ще більш високому клубному рівні. Це далеко не їхній максимум. Можу помилятися, але мені видається, що Микола загубив 2-3 роки, а Богдан не може переналаштуватися на дорослий футбол. Дениса Попова ж вважаю одним з найнадійніших захисників в українському футболі.

"Зателефонував клерк з УАФ і розповів, що я повинен приїхати"

- Зі збірними ви попрощалися спонтанно. За кілька місяців до старту юнацького чемпіонату Європи припинили роботу з УАФ. Осад залишився?

- Так, він присутній. Якщо я розповідатиму, як усе відбувалося, то не всі будуть задоволені, особливо один відомий у минулому львівський тренер. Насправді комунікації не було ніякої. Мені зателефонував якийсь другорядний клерк з відділу кадрів УАФ і розповів, що я повинен приїхати і підписати контракт на три місяці. Я на це не пішов. Просто не продовжити контракт вони не могли, адже ми пробилися у фінальну частину Євро. Традиційно контракт підписували на рік, півтора. А тут лише 3 місяці.

- Обурило таке ставлення?

- Якби хоча б подзвонили, обговорили ситуацію, пояснили все. Я себе поважаю і не хотів опускатися до цього.

- Для тренера юнацької збірної процес селекції є ключовим. Як помітити 14-16-річного хлопця у провінційній команді і запросити його у збірну?

- Все залежить від тренера. Наприклад, коли у Львові був фінальний турнір ДЮФЛ, то я провів тут понад тиждень і передивився усі команди.  А так під час селекції ознайомився майже зі всіма хлопцями 1998 року народження. Це орієнтовно 400-500 футболістів. У збірній через мої руки пройшла сотня найбільш талановитих, звісно, з моєї тренерської точки зору. Проблема в іншому — гравець у 14 років може щось показати, а потім згаснути. І навпаки — приклад львів'янина Ореста Лебеденка є промовистим, коли він проявив себе пізніше. А такі хлопці, як Шапаренко, Лєднєв, Топалов, Русин, Луньов або Чеберко вже у юному віці виділялися серед однолітків.

- Протягом десятиліття у збірних ви відповідали виключно за воротарів. Назвете трійку улюблених?

- Мені усі хлопці імпонували. На перше місце поставлю Богдана Шуста. Він зростав на моїх очах, ми дотепер товаришуємо. Крім того, у Богдана чудові людські якості. На друге місце поставлю усіх інших. Чесно скажу, не було воротарів, з якими я мучився чи відчував дискомфорт. Приємно на душі, коли хлопці ростуть. Наприклад, Олега Білика я помітив ще дитиною, коли він грав за моршинську Скалу. А зараз він, очевидно, стане першим номером в Олександрії.

"Обожнював хімію, займав призові місця на міських олімпіадах"

- У футбол ви потрапили незвичним чином — побачили оголошення про набір у газеті.

- Я мав уроджені проблеми з серцем, тому мама серйозно побоювалася чи варто займатися професійним спортом. Однак моя наполегливість і впертість дали результат. Мама просто боялася, що одного дня я піду з дому. Відтак, повела мене на футбол, хоча була впевнена, що нічого доброго з цього не вийде. На щастя, вона помилилася. 

- Ваш дитячий тренер В'ячеслав Семенов, який ставав чемпіоном Союзу із Зорею у 1972-му, називав вас своєю гордістю.

- Працювати під керівництвом В'ячеслава Михайловича — справжнє щастя. Поталанило і з першим тренером — Віктором Несторовичем Шевченком. Це батько Вадима і Віталія Шевченків, відомих судді і футболіста. У нас був хороший випуск. Зокрема, Олег Деревинський вигравав Кубок СРСР з Металістом. Я пройшов чудовий вишкіл на дитячому рівні.

- Ви закінчили школу із золотою медаллю, а ще займалися баскетболом. Як усе встигали?

- Наша шкільна команда виграла першість Києва з баскетболу, мене кликали у баскетбольну збірну, але футбол пересилив. Я навчався у київській школі №175 у спецкласі. На 08:00 вирушали на базу, де відбувалося тренування. Потім йшли у школу на другий урок, а згодом обідали. Після 7-го уроку відвідували ще одне тренування. Знаєте, як кажуть — якщо людина хоче щось зробити, то шукає для цього можливості. Мені пощастило і з учителями, які постійно йшли мені на зустріч. До того ж я в юнацьку збірну Союзу викликався, отже, пропускав чимало занять. Потім, щоправда, наздоганяв. Мені було цікаво вчитися.

- На цьому ваші успіхи в науці не обмежуються. Ви закінчили два університети: КНУ імені Шевченка та Чернівецький національний університет імені Федьковича. Факультети також обрали цікаві.

- П’ятеро однокласників вступали у київський інфіз. Я почувався через це ніяково, вважав, що можу замахнутися на більше. Обожнював хімію, займав призові місця на міських олімпіадах. Тому хотів паралельно обрати цей фах. Але "чиста" хімія — не дуже прикладна наука для футболіста. Інша справа — біохімія, це вже ближче до футболу. Вступив з першого разу, жодних проблем. Перші два роки провчився на стаціонарі, далі була армія, а останній курс завершував "заочником", адже грав у Чернівцях. Там вступив у місцевий університет на факультет іноземних мов.

- У вашому оточенні футболісти часто читали книжки?

- Зараз у Ниві намагаюся призвичаїти хлопців до читання. Дехто впирається, а деякі гравці — дуже начитані. Перекази про дурних футболістів — це міф. Кожен вид спорту або професія потребують знання, а, отже, читання. Все залежить від самої людини і її прагнення розвиватися.

"У Динамо навіть боявся в їдальню зайти"

- В дубль Динамо ви потрапили спонтанно — у 15-річному віці. Допоміг випадок?

- Виглядало все максимально дивно, але приємно. За мною до школи приїхав Віктор Колотов — надзвичайно добра і хороша людина. Сприймав його не як зірку, а як щось навіть вище. Раніше таких людей я тільки з трибун стадіону бачив. А тут він приїжджає за мною — я сідаю на літак і їду грати у Москву проти місцевого Торпедо. Таким був мій дебют. Лише згодом почав постійно тренуватися в дублі.

- В основі Динамо у той час виблискували Віктор Чанов та Михайло Михайлов. Перетиналися з ними?

- Раніше все виглядало інакше — я навіть боявся у їдальню зайти. Чекав, поки вони вийдуть, а тоді вже сам заходив. Почувався сором’язливо і фразу "смачного" важко було витиснути з себе. Приїжджав на базу на рейсовому автобусі і радів, коли просто перетинався з глибами на кшталт Лобановського, Пузача, Колотова чи Михайлова.

- З Валерієм Васильовичем повноцінно жодного разу не спілкувалися?

- У ті часи — ні. У 2000-му році у складі Оболоні грали спаринг у Конча-Заспі проти національної збірної, яку тренував Валерій Васильович. Ми перемогли 2:0, а в одному з епізодів я притримав м’яч, взяв паузу і не поспішав з введенням у гру. Спочатку Сергій Ребров гукнув, мовляв, "давай швидше", а потім і Лобановський (посміхається). Ще раз грали проти Динамо на Кубок. Динамівці, які тоді виступали у Лізі чемпіонів, купили Георгі Пєєва. В одному з епізодів зіштовхнулися з болгарином і він зазнав ушкодження — все-таки я трохи більший і важчий за нього.

- Отримали на горіхи?

- Суддя навіть не свиснув, але Пєєв травмувався. Після гри Валерій Васильович дочекався мене і пояснив, що у них на носі Ліга чемпіонів, а я травмую його гравців. Все просто — якби Пєєв не полетів на мене, то не зламався б.

- У вашому житті було ще одне знакове знайомство. Як вдалося зустрітися з Левом Яшиним?

- Читав у дитинстві багато спортивних книжок про нього. Яшина сприймав, як щось неземне, іншу галактику. Я перебував у складі юнацької збірної СРСР у Новогорську. Лев Іванович працював у спорткомітеті. Можливо, його на наше тренування запросив Анатолій Бишовець, який тренував нас, не знаю. Виходжу після заняття, а назустріч Яшин: "Ти воротар?" Перекинулися кількома словами, але ті емоції залишилися на все життя. А ще Лев Іванович подарував фотографію з автографом — бережу її дотепер.

"Павлов просив, щоб ви йому подзвонили"

- На старті кар’єри ви перенесли кілька операцій. Вони завадили вам повноцінно розкритися?

- Це болісна тема, адже тільки на одному коліні я мав 7 чи 8 операцій. Вже з рахунку збився. У кожного є своє слабке місце — от я з колінами й намучився.

- Перша серйозна команда на початку ваших виступів — потужна першолігова Зоря.

- Я провів за луганців 4 гри. Потрапив туди посеред сезону. На жаль, то був не найкращий час Зорі — вони перебували у зоні вильоту, я почувався не дуже комфортно. За луганців виступали, у більшості, вікові футболісти: Юрій Ярошенко, Олександр Малишенко, Володимир Кобзарєв, Валентин Єлінскас та інші. Це чудові виконавці, у яких можна було повчитися футбольної мудрості, але загалом обставини для мого розвитку не назву ідеальними.

- Після "молодіжки" Динамо ви переїжджаєте у сусідній Ірпінь. В одному з матчів проти Поділля трапився курйоз. Кіпер хмельничан Валерій Фурцев відзначився голом у ваші ворота через усе поле. Як це виглядало?

- Збіг обставин. Після тієї гри я одразу потрапив у лікарню. Відбулося неприємне зіткнення з суперником, вдарився скронею. Спочатку начебто почувався нормально, але з кожною хвилиною розумів, що просто пливу… А тут ще й холод сильний і вітер шалений. Я вийшов трохи з воріт, Фурцев вибив м’яч, наш останній захисник намагався його перехопити і зачепив головою. Траєкторія змінилася і я просто не встиг зреагувати.

- У 1990-му році ви переїжджаєте у Чернівці. Той випадок, коли знайшли свою команду?

- Буковина — дуже хороший період для мене в усіх аспектах. Рідко так трапляється, коли воротар отримує естетичне задоволення від гри своєї команди. Партнери, тренери, завжди забитий стадіон у Чернівцях — це фантастичні емоції. Колектив був таким дружнім, що найбільше жовтих карток отримував форвард Віктор Олійник. Чому? Бо був найбільш габаритним у Буковині і постійно заступався за маленького Віктора Мглинця, якого били захисники суперників.

- Творцем тієї Буковини був Юхим Школьников. Якось ви навіть матеріал про улюбленого тренера написали.

- То була річниця до дня народження Юхима Григоровича. Хтось зі знайомих журналістів попросив написати спогад. Навіть від самого процесу написання я отримав задоволення. Додаткова згадка про чудову людину. Школьников багато разів допомагав мені і я міг звернутися до нього за порадою щодо будь-якого питання. Юхим Григорович — не просто тренер, скоріше, як сучасний менеджер. Як на мене, він міг працювати у серйозніших командах, але нагору його не допускали.

- У вас був варіант з Дніпром у 1993-му, але ви поїхали слідом за Школьниковим у Вінницю.

- Наприкінці сезону ми грали з Дніпром — після поєдинку до мене підійшов помічник Миколи Павлова, дав візитку і сказав: "Микола Петрович просив, щоб ви йому подзвонили". Одна справа, коли тобі телефонують й інша — коли ти сам. Думаю, що правильно вчинив і поїхав у Вінницю.    

- Повертаючись до блогів. Донедавна ви активно дописували для одного сайту. Незвично бачити футболіста, який пише статті. З чого почалися ці дописи?

- Один знайомий журналіст сказав, що є майданчик для висловлення особистих думок. А я маю певний погляд на речі, які відбуваються в українському футболі. Своїх поглядів я не боюся, але інколи плюралізм думок є небажаним для оточуючих. Тому намагаюся на телебачення не ходити. Брехати не хочу і не вмію. Говорити те, що думаю? Це хороший варіант. Але інколи дратівливий для інших. Свого часу писав про можливий розпад українських клубів, про олігархів, однак отримував у відповідь багато негативу. Зараз можу сказати, що чимало прогнозів збуваються, але це мене зовсім не тішить. 

"Та ви що, хлопці, цю "дєрєвню" не обіграєте?”

- Вінницька Нива ваших часів вважалася грізною зброєю в українському футболі. Вершина успіхів — вихід у фінал Кубка України та єврокубки. Похід вінничан у Кубку кубків зупинив швейцарський Сьон. Шансів було небагато?

- Ми розуміли рівень суперника і не мали ілюзій. Зате з Вінниці у Швейцарію вирушила наша делегація, частину якої складали друзі та бізнес-партнери президента клубу з агросектору. Один із її членів не сумнівався у нашій перемозі: "Скільки там у їхньому місті населення? 13 тисяч? Та ви що, хлопці, цю "дєрєвню" не обіграєте?”. А Сьон у тому сезоні став чемпіоном Швейцарії, грав у Лізі чемпіонів. Так, ми могли поборотися, але вдома, я вважаю, вибрали неправильну тактику, запропонували їм атакувальний футбол і поплатилися: 0:2 і 0:4.

- Виходу Ниви у фінал Кубка України у 1996-му передувала епічна битва на стадії 1/16 фіналу в Комарному, що на Львівщині. Пригадуєте той матч?

- Основний та додатковий час поєдинку з Газовиком закінчився внічию 0:0. А далі почалася комедія. Жалкую, що відео не збереглося — ми грали у прямому розумінні на льоду. У серії пенальті ми схибили наш останній п'ятий удар. Тобто наступний влучний постріл суперника приносив їм путівку в 1/8 фіналу. Проте місцеві вболівальники почали святкувати передчасно і кинулися на поле вітати свого голкіпера Тараса Чопика.

- Як вдалося пояснити, що це ще не кінець?

- Судив ту гру Вадим Шельменко, з яким я грав ще в Ірпені. "Вадиме, скажи, що треба ще один гол забити", — попросив рефері. Витримали паузу, усі заспокоїлися, нарешті дозволили пробити. Той удар я взяв, а наступним забив сам і ще раз відбив постріл суперника. Ми висіли на волосині, але врятувалися (посміхається).

- У півфіналі того розіграшу Нива перемагає Шахтар, а ви знову стаєте героєм. 3:0 у серії післяматчевих пенальті — ви берете всі три удари. Фантастика?

- Я був дуже спокійним. Якщо ми тоді програли б, то це було б вкрай несправедливо. Напередодні матчу виникали різні підводні течії. Дивна історія з так званим отруєнням донеччан, якого, як на мене, не було. Не знаю чому, але відчував, що пройдемо далі, тому зберігав спокій. Нива перемагала по пенальті в ті роки не тільки Шахтар, а і Динамо, і ЦСКА, і Прикарпаття. То була наша фішка. Взагалі не пам'ятаю, щоб ми програвали у серії пенальті.

- Обслуговував гру з Шахтарем Вадим Шевченко, син вашого першого тренера.

- Дуже поважаю Вадима. На зорі моєї футбольної юності, коли мені було років 14, поїхали на гру в Рівне. Нашу команду очолював Шевченко-старший. На розминці у мене зламався шип на бутсі. Вадим, який тоді виступав у Рівному, перебував на стадіоні і приніс мені у роздягальню свої "адідаси". Потім неодноразово згадував ту історію.

- Фінал з Динамо склався не за вашим сценарієм — ви травмувалися, а Нива програла 0:2. Що пішло не так?

- Майже все. Починаючи з екіпіровки, яку нам повинні були надати спонсори. Вони запізнилися, форма виявилася неякісною, я так взагалі грав у своєму светрі. Та й до стадіону з пригодами добралися, кружляли по Києву. Не могли потрапити на арену, бо не мали міліцейського супроводу. Відповідно і не встигли вчасно провести розминку перед грою. Звідси і моя травма. Словом, цей хаос відобразився на підсумковому результаті.

"Коли виконували третій пенальті, то хотілося сміятися, щоб не плакати"

- Вас за кар’єру кілька разів вилучали з поля. У 90-их наші арбітри могли вразити неадекватністю?

- У мене не дуже складалося з суддями. Один арбітр, якого вже немає з нами, тому прізвище не називатиму, відверто нас засудив. Нива тоді грала у Першій лізі. Я не стримався і трошки придушив його.

- У прямому розумінні?

- Так. Отримав за це дискваліфікацію. Розумію, що не треба цього робити, але в певних епізодах реально важко було тримати себе у руках.

- У 1996-му в поєдинку з Ворсклою у ваші ворота призначили три пенальті. Хоч один з них був справедливим?

- Ні (посміхається). У тому матчі просто не було нічого спільного з футболом. Коли виконували третій удар, то хотілося вже сміятися, щоб не плакати.

- Після шести сезонів у Вінниці ви їдете у Прикарпаття. Ниву покидали через неприязнь до нового наставника Олександра Іщенка, який очолив команду?

- Так, з першої зустрічі. Не хочу вдаватися у подробиці, але Іщенко — не мій тренер, а я не його футболіст. Анатолій Заяєв давно запрошував до себе. В Івано-Франківську я відіграв лише кілька матчів. На жаль, проект виявився не дуже серйозним.

- Ви закінчували кар'єру в київській Оболоні. Як працювалося з Петром Слободяном?

- Я отримав подарунок долі — приємна команда, класні тренери. І Петро Слободян, і Володимир Мунтян. За два роки піднялися з Другої ліги в елітний дивізіон. Я ще встиг пограти півроку у Вищій лізі. Не думав, що встигну.

- Останній матч ви провели у 36 років.