Яка команда, на вашу думку, найбільше залежить та залежала від своєї “десятки”?

Барселона часів пізнього Мессі? Наполі часів Марадони? Брешія Баджо? Всі ці команди могли б просісти за результатом без своїх десятих номерів, але для жодної з них не ставилося б питання виживання як такого. А от Оболонь без Олега Слободяна, якщо й не припинить існування, то ризикує опуститися на зовсім неамбітний рівень, десь у районі другої ліги.

Адже Оболонь і в довоєнні часи була дуже скромним клубом. Коли у 2010-11 рр. її тренував Сергій Ковалець, його хвалили за періодичні успіхи саме з найскромнішою командою УПЛ. “Пивовари” комплектувалися тими, хто був не потрібен жодній з 15 команд ліги, що залишилися – орендованою молоддю топ-клубів, ветеранами, просто гравцями з першої ліги.

Якийсь час проект був цікавий та працював, але потім ідеї скінчилися, і після нуля перемог за ціле коло Ковалець пішов. Гроші, можна сказати, і не починалися, тож після вильоту з УПЛ Оболонь пішла у круте піке й у 2012-му припинила існування. В принципі, історія навіть не дивна: Олександр Слободян неодноразово визнавався одним із найкращих топ-менеджерів України – і з однієї цієї причини він повинен уникати такого марнотратного та невдячного “бізнесу”, як футбол.

Але тут з'явилася людина (точніше, хлопець), яка змінила все.

Олег Слободян – єдиний гравець Оболоні, який виступає за клуб з моменту його “відродження” (створення заново) у січні 2013-го. Він же – “десятка”. Він же, як ви, напевно, вже здогадалися – син президента Оболоні.

Відразу зазначу: жодних претензій до самого Олега немає і бути не може. Він, скоріш за все, хороша людина: коли в одного з гравців Оболоні виявили рак, присвятив йому свій гол. Він, чесно, багато вміє і на полі: той гол, який він присвячував, був забитий із центру поля. Але, звісно, і шансів син президента отримав як ніхто інший, і будь-який новий тренер приходить до Оболоні зі стратегічним завданням №1 – забезпечити Слободяна-молодшого ігровим часом.

Претензій, за великим рахунком, немає і до Слободяна-старшого. По-перше, кожен просто розважається як може: президент Олімпіка ставив в основу самого себе, а свого сина ставив президент (Лоренсо Санс) такої маловідомої команди, як мадридський Реал. Такі вже реалії сучасного українського футболу, що виходу в УПЛ може добитися не просто “іграшка олігарха”, а “іграшка” недорога – і необов'язково прямо-таки олігарха.

Нова Оболонь вісім років грала у першій лізі, усі сезони після дебютного входила до кола фаворитів на місце в еліті – але багато років не підвищувалася у класі. Причому команда стільки разів провалювала сам фініш, що складалося відчуття: не дуже клубу вища ліга й потрібна. В УПЛ Оболоні-футбольному клубу довелося б витрачати набагато більше, щоб не ганьбитися, а Оболонь-компанія тому й існує вже не перше десятиліття, що клуб рахує кожну копійку – особливо у воєнний час.

Але ось, у першому ж сезоні після того, як Оболонь остаточно залишила російський та білоруський ринок, клуб все ж таки вийшов на новий рівень. Що ж це зумовило?

Стабільність

Це слово саме з початку війни в Україні має чіткі негативні асоціації – але саме у футболі цей чинник недооцінюватиметься завжди. Як Челсі в нових і нових спробах обійти Ман Сіті виявляє себе нижче за Брайтон, так і нескінченні прожекти від клубів-одноденок виявляються слабшими за суперстабільну Оболонь.

В Оболоні дуже скромні зарплати, але при цьому зіграний склад. Основний воротар команди Назарій Федорівський у команді вже десять років, ціла низка гравців – три й більше, а це просто фантастичний термін для багатьох суперників “пивоварів” по першій лізі. За таких вступних можна награвати молодь – а школа Оболоні виховала гравців рівня збірної та закордонних чемпіонатів (Ігор Пластун, Сергій М'якушко), не кажучи вже про допомогу для самої Оболоні у першій лізі. І, головне, на довгій дистанції тренер може домагатися прогресу вже наявних гравців: Слободян-молодший, повторюся, зараз цілком корисний для “пивоварів” на полі.

До речі, така стабільність дозволяє Слободяну-старшому мати свій козир у рукаві. Два останні роки головним тренером Оболоні працює Валерій Іващенко. До цього він працював виконувачем обов'язків головного тренера Оболоні. До цього – помічником головного тренера Оболоні. А до цього... головним тренером Оболонь-Бровар (клуб пережив перейменування 2020-го).

Тобто Іващенко приходить, йде, але недалеко, повертається – і весь час знаходиться десь поруч, готовим допомогти. Абсолютно неочевидно, що він зможе показати в іншому клубі, складно навіть вичленувати конкретно тренерські рішення людини, яка настільки віддана клубній структурі – але тренер Іващенко на чолі Оболоні точно являє собою велику силу.

Провал конкурентів

За всіх справедливих компліментів і керівництву, і тренеру, і гравцям “пивовари” не можна оминути простий факт: безпосередньо в УПЛ вони пройшли, бо Карпати знову програли у футбол.

Може, Маркевич і зможе показати у Львові тренерську версію Last Dance, але сезон-22/23 – це шокуючий клубний провал. Грошей у Карапат було так багато, що ціла низка гравців (Бобко, Хобленко, Іллющенков, Саків, Книш) не просто переходила з команд УПЛ, а робила це посеред сезону. І багато хто з них був в УПЛ гравцями основи! Цікаво, чи не кусають вони лікті зараз, коли мінімум сезон будуть змушені провести у першій лізі... Тлумак, звичайно, персонаж для Карпат знаковий, але таким сезоном він напрацював саме на те, що отримав – звільнення навіть до останнього туру.

Фактично, Карпати втратили масу очок із командами, гравці яких отримували у десятки разів менше львів'ян. Гроші у футбол не грають? Ну, давно не доводилося бачити Реал на п'ятому місці Прімери... А Карпати за можливостями минулого сезону були саме Реалом першої ліги – ну плутати з Реалом Фарм. У випадку з ЛНЗ та запорізьким Металургом прірва у можливостях, якщо вона взагалі є, значно менша – але “завдяки” Карпатам Оболонь змогла вийти в еліту навіть без зайвих нервів.

Стиль гри

У 22 матчах сезону “пивовари” пропустили лише 16 м'ячів. Гідна броня – а якщо дізнатися, що Оболонь таки програла чотири матчі та ще сім звела внічию, то стає зрозуміло, як команда досягала успіху.

У пояс потрібно вклонитися Федорівському, який провів близький до ідеального сезону. Колишній воротар Динамо Артем Кічак, який прийшов рік тому, виглядав справжнім топ-придбанням, але програв Назарію конкуренцію. Усі п'ять останніх перемог “пивоварів” у сезоні були здобуті з різницею в один м'яч – і надійна гра в обороні допомогла, наприклад, здобути сенсаційну виїзну перемогу над Поліссям.

Іващенко робить ставку на командну гру і дозволяє собі змінювати схему протягом сезону. У сезоні-22/23 він перейшов від 4-4-2 до схеми з одним центрфорвардом і вінгерами: можливо, сприяло цьому ускладнення суперників (у другій частині сезону було більше топ-матчів), а може, тренера просто не влаштовував рівень форвардів. Жоден із нападників Оболоні не забив більше шести голів, незважаючи на очевидно якісну гру команди.

Найкращим за системою гол плюс пас став вінгер Віталій Груша, який дуже допоміг команді з промоушном. По ходу сезону Груша виходив і ліворуч, і праворуч, у результаті забивши шість м'ячів і оформивши чотири асисти. На вирішальну частину сезону тренер перевів Олександра Чернова з оборони на правий фланг атаки – і зв'язка вінгерів Чернов-Груша витягла Оболонь до еліти.

Прогноз

Найочевидніший прогноз – що Оболонь не смітитиме грошима на ринку. Час, повторюся, складний, і Олександр Слободян може зі щирим подивом дивитися на своїх колег, які зараз витрачають мільйони доларів на футболістів. Теоретично пасивність на ринку має гарантувати виліт (зірок нема, тренер в УПЛ ніколи не працював), але скільки вже було таких команд, які за допомогою порядку та організації гри обходили низку “амбітних проектів”... Загалом, будемо дивитися, а про конкретні місця зараз говорити дуже рано.