Младен Бартулович – один із тих персонажів, які, здається, були і будуть завжди, але при цьому хочеться, щоб їх було якнайбільше. Младен став першим іноземцем, якому вдалося зіграти в УПЛ за так багато різних клубів (а саме шість), він грав у нашій вищій лізі в трьох різних десятиліттях, лічена кількість легіонерів зіграла більшу кількість матчів – і в певний момент саме слово “іноземець” стосовно до нього почало звучати дивно.

Бартулович в УПЛ застав навіть не одну зміну епох, але зміг залишитися актуальним у новій якості. Зараз він освоює тренерську професію, причому працює в цій якості вже у другій команді. Про роботу, життя та ставлення до сьогоднішніх подій Младен люб'язно погодився поговорити з Football.ua.

- Доброго дня, Младене! Розкажіть, як минув ваш останній день.

- Дивився матч збірної України з Англією, лишився дуже задоволений. Дуже радий за Україну, що із такою сильною збірною змогли зіграти так добре.

- Младене, ви провели в Україні вже більшу частину свідомого життя. Можете подумки повернутися у 2006-й і згадати, як ви приїхали до Дніпра? Чим команда зацiкавила футболіста молодіжної збірної Хорватії?

- Я грав в Гайдуку свій другий професійний сезон, грав за молодіжну збірну Хорватії, я знав, що за мною стежать кілька клубів – і конкретна пропозиція була від Дніпра. Гайдук тоді мав великі фінансові проблеми, і вони були змушені продавати своїх гравців, не тільки мене.

Дніпро я пам'ятав, бо клуб дуже добре виступав на єврокубковій арені (зокрема, у сезоні-2003/04 вибив Вадуц, Гамбург, загребське Динамо і вийшов на Марсель, якому програв багато в чому через спірне суддівство – В. П.), плюс до тому я грав проти нього на зборах. Я не знав, куди я переходжу, але коли побачив базу та умови, я був просто захоплений! І перейшов у клуб із задоволенням.

– Перші два роки ви грали саме за Дніпро, але потім пішли в оренду. Чому ви залишили команду?

- Перші півтора роки було добре, був Олег Протасов. Потім ми провели дуже хороше перше коло (14 перемог у 18 матчах до Нового року – на перерву Дніпро йшов впевненим лідером чемпіонату – В. П.), і керівництво взимку купило 9 нових футболістів. Мені сказали, що я менше гратиму, а я був молодий, мені хотілося грати весь час – і була можливість грати весь час, були клуби в структурі Дніпра, фактично фарм-клуби, це було і для мене теж.

(Додам, що з дванадцяти матчів після зимової перерви Дніпро виграв лише чотири і скотився на четверте місце – В. П.)

- У певний момент ви стали символом орендної політики Дніпра: роками тримати гравців на контракті, але в орендах. Як гравець Дніпра ви пройшли Карпати, Арсенал та Кривбас. У якій із цих команд вам було найкомфортніше виступати?

- Я більше часу грав у Кривбасі – і цей клуб назавжди залишиться у моєму серці. Я запам'ятаю на все життя, як до мене ставилися у вболівальники – та, в принципі, ставляться й досі. Хоча й у Карпатах у мене був дуже вдалий сезон, у якому я забив 7 голів, віддав багато гольових передач... Тож я скажу, що багато оренд пішли мені на користь.

– За ці роки (2008-14 рр.) ви якось контактували з керівництвом Дніпра? Намагалися з'ясувати, чому клубу і ви в основі не потрібні і продавати вас він чомусь не хоче?

- Доводилося залишатися у структурі клубу, бо я ма можливість грати у Прем'єр-лізі. Не було такої пропозиції, яка б влаштувала Дніпро. У мене, до речі, була пропозиція за півроку до закінчення контракту: Ворскла хотіла підписати мене ще взимку. Але Дніпро вважав за краще мене не продавати, а півроку тримати у дублі, який тоді став чемпіоном України. Його тренував Діма Михайленко, і в ньому було дуже багато добрих футболістів: той же Кочергін, наприклад.

- Ви відіграли у чемпіонаті України довше, ніж 99% українських футболістів. Скажіть: чи є хоч один компонент порівняно з 2006-м роком, у якому наша першість зробила крок уперед?

- Я вважаю, що Україна дуже додала за ці роки в базах, стадіонах, інфраструктурі за цей час. Дай боже, закінчиться війна, і клуби розвиватимуться далі. Я вважаю, що з 2006 року все-таки є прогрес, і сподіваємося, що український футбол у майбутньому ще більше прогресуватиме.

- Коли грати в УПЛ було важче: у 2010-му, коли у суперниках гравці рівня збірних Бразилії, але й серед партнерів такі футболісти, як Федорчук, Морозюк, Кобахіддзе – чи 2020-го, коли й партнери фактично із вчорашньої першої ліги, і більшість суперників така сама?

- Важко було грати 2010-го, бо тоді рівень чемпіонату був дуже високим. Навіть команда, яка йшла на останньому місці, мала сильних легіонерів, легких ігор не було. 2020-го я вже був, скажімо так, віковий футболіст, але мені комфортно було грати, і я спокійно почувався в цьому чемпіонаті. Звичайно, рівень уже не був таким високим, як десять років тому.

- Коли ви стали виконувачем обов'язків тренера Інгульця, чи не виникало бажання повернутися на поле? Стати граючим тренером?

- Ні, не було. Мені дуже подобалося, як команда діяла, я отримував задоволення від дій команди – і просто був задоволений тим, що в цих трьох іграх Інгулець здобув дві важливі перемоги.

- Як прокоментуєте звинувачення президента Поворознюка на вашу адресу вже після прощання? “Я вважаю, що це як щур, який першим біжить з корабля, який тоне. Це дуже непорядний вчинок. У майбутньому він його не скрасить”.

- Я не хотів би це коментувати. Тут коментувати нема чого, якщо чесно.

- Ви у шлюбі з Наталією Башкiровою – донькою відомого радянського футболіста Сергія Башкiрова та племінниці ще більш відомого, Олега Тарана. Підтримуєте зв'язок із легендами? Як вони переживають воєнні часи?

- Із Сергієм Геннадійовичем та Олегом Анатолійовичем ми мало не разом живемо, поруч. Вони мене підтримують, радять, я завжди з ними можу поговорити. Якщо є якесь питання, яке я не знаю, як вирішити, я завжди можу звернутися до них. Вони, як і раніше, в Дніпрі знаходяться.

– Ви хорват. Після початку повномасштабного вторгнення не виникало думок забрати сім'ю з України і жити спокійним життям, без обстрілів і тривог, у якійсь іншій країні?

- Із самого початку війни перебуваю у Дніпрі. Думки були, але ми залишилися тут, щасливі — і сподіваємося, що війна скоріше закінчиться і ми зможемо жити, як раніше, отримувати задоволення від життя.

- Ви народилися на території сучасної Боснії – місті, яке сильно постраждав унаслідок югославських воєн. Чи пам'ятаєте щось про це? Розкажете?

- Пам'ятаю небагато: як теж були обстріли, як ми виїжджали. Мені, в принципі, ніколи не хотілося повертатися туди – люди, які жили поряд з нами, пограбували наш будинок. Це, звичайно, залишило свій слід – мені більше батьки розповідали, але я також дещо пригадую.

(У боснійському місті Какань хорвати станом на 1991 рік становили 29,59% населення. У ході балканських воєн у місті зупинилася промисловість, впала економіка і навіть стався спалах гепатиту. Більшість хорватської діаспори на початку дев'яностих залишила Какань - В. П.)

- Зараз ви почуваєтеся більше хорватом чи українцем?

- Я хорват, але невдовзі вже половина мого життя пройде в Україні. Я дуже щасливий тут, я знаходжу спільну мову тут, маю можливість працювати тут. Для мене це дуже важливо, я бачу, що мене тут цінують і мені дуже приємно перебувати в Україні. Ще раз скажу, що сподіваюся, що ця страшна війна скоріше закінчиться, і ми зможемо жити нормальним життям.