Ну що – те, про що мріяли мільйони українських уболівальників останні щонайменше півтора роки, відбулося. Мірча Луческу після програшу “класичного” подав у відставку.

Подав – і одразу стало ясно, наскільки епохальною фігурою для чемпіонату України він був.

“Я хотів залишитися і зіграти цей матч із Шахтарем. З ними я почав, з ними й хотів закінчити . Я хотів закінчити перемогою над ними. Після гри я попрощався з гравцями. Я обійняв їх та подякував. І в роздягальні Шахтаря я подякував. Це були гравці, які дебютували зі мною. Вони всі були там. Через 8 років я знову зустрів їх”.

Хочемо ми цього чи ні, сучасний український футбол створив Луческу. Два єдині гранди чемпіонату України мають у своєму розпорядженні цілий натовп гравців, яких розкрив Мірча Михайлович. У Динамо це, можна сказати, весь склад, але й Шахтар через сім років після відходу Луческу змушений спиратися на Степаненка, Ракицького, Чигринського – і вже в новому статусі, на Срну з П'ятовим. Основи, які заклав тренер, виявилися настільки міцними, що ані час, ані війни, ані стратегія робити ставку на молодь не змогли перекреслити його спадщину.

В останні роки Луческу посміявся з стереотипів, що він може давати результат тільки зі зоряними бразильцями. Чемпіонське Динамо було набагато сильнішим, коли в його стартовому складі виходило 10 українців, а не коли їх розбавляли бразильці, що залишилися від Хацкевича, або тим більше Тудор Белуце. Тренер, який колись, незважаючи на мільйон “але”, 15-річного Пірло почав випускати в основі, повірив у Забарного, розкрив талант Миколенка, як ніхто інший отримав користь з Шапаренка – і приніс Динамо титул і надприбутки.

До речі про титули. Говорячи про глибокі і високі матерії, важливо не забувати про найочевиднішу спадщину: блискучі кубки. Луческу зібрав практично унікальну їхню колекцію, разом із Лобановським, Фергюсоном та Гвардіолою складаючи першу четвірку найтитулованіших тренерів в історії футболу. Бешикташ він приводив до першого чемпіонства за вісім років, з Галатасараєм примудрявся виграти Суперкубок УЄФА, перемігши сам Реал. Про досягнення в Україні і не йдеться: дев'ять чемпіонств, Кубок УЄФА. Навіть із Барселоною-2009, яку називають однією з найкращих команд в історії, Шахтар Луческу дійшов до овертайму.

Луческу винятковий тим, що його ідеї неможливо поділити на складові та скопіювати. Він просто вміє, роблячи те саме, що й інші, досягати зовсім іншого успіху. Багато кому в Європі купували перспективних бразильців – і вони навіть у набагато кращих кліматичних умовах впадали в екзистенційну кризу і через кілька років поверталися на батьківщину вільними агентами. Так само як і будь-який новий тренер Динамо говорив про необхідність розвивати молодь – але хто в XXI столітті робив це краще, ефективніше?

Проте Луческу йде на тлі загальної радості фанатської торсиди Динамо. Чому так? Відповідь мимоволі дав сам тренер. Ще в суботу він говорив про завершення тренерської кар'єри як такої, але в неділю сказав:

“Якщо мені дозволить здоров’я, я продовжу. Без футболу для мене немає життя. Люди з Динамо навіть на мить не думали, що я можу піти на пенсію. Всі шкодують, що я прийняв таке рішення. Повернуся додому, подивлюся, як себе почуваю, на деякий час, потім думками полечу до футболу. Все залежить від здоров’я. Я подивлюся, що буде по дорозі. Коли я скажу, що йду на пенсію, це означатиме, що моє життя закінчиться. Я намагаюся думати, що це ще не кінець. Всі люди мого віку повинні думати позитивно, що вони ще можуть допомогти. Я не почуваюся старим, не ховайте мене поки”.

Луческу належить до категорії людей, яким дуже складно зупинитися. Іронічно, що він як футболіст закінчував так само: абсолютна легенда, капітан збірної Румунії на чемпіонаті світу, останні три роки кар'єри... випускав себе на поле сам. Він у 34 роки став граючим тренером Корвінула – і так три сезони ще виходив на поле. Більше того, 1981-го він прийшов ще й до збірної, цілий рік будучи гравцем Корвінула, тренером Корвінула та тренером збірної одночасно. Не питайте, як йому це вдавалось – так може тільки Луческу.

Енергії Мірчі Михайловича можна лише позаздрити. Питання в тому, щоб направити її у правильне русло – а з цим у наших начальників очевидні проблеми. Втім, як і з усім іншим. Мірча Михайлович робив те саме, що й завжди – але ефективність цього з часом знижувалась. Це нормально, так проходить слава мирська – але як же шкода, що двічі поспіль в Україні не знайшлося людини, яка б допомогла майстру і змогла б продовжити його справу.

Шахтар, як бачимо, не зміг зберегти наступність. За сім років після відходу Мірчі Михайловича клуб потренували вже шість різних тренерів, причому час їхньої роботи все скорочується і скорочується. Якщо не брати форс-мажор, після якого поїхав де Дзербі, Фонсека протягнув три роки, Каштру – менше двох, Йовічевіч – один, ван Леувен – 3 мiсяці... Вистрілила академія, яку реформували всі ці роки, але класним трампліном для перспективних гравців Шахтар перестав бути.

А вибір наступника Луческу в Динамо вгадувався так легко, що букмекери і котирування на це не приймали. Звичайно, це Олександр Шовковський – з відривом найкращий претендент, якщо судити за трьома критеріями: 1) максимально багато матчів за першу команду Динамо; 2) не надто віковий; 3) бажано поменше провалів у попередній тренерській кар'єрі. Тренерські досягнення при виборі братів Суркісів давно не обов'язкові.

Керівництво Динамо знову і знову ходить по колу, перебираючи динамівських легенд із дуже рідкісними відхиленнями від курсу. Іноді, як з Ребровим, виходить добре, але набагато частіше дуже погано. І залишається лише шкодувати вболівальників Динамо, які змушені десятиліттями сподіватися, щоб у чергового динамівського серця проявився тренерський талант. Шовковський принаймні завжди виглядав людиною з розважливим, аналітичним поглядом на речі – але цього дуже мало, аби вважати його гідною роботи у найтитулованішому клубі України.

У Динамо стільки віце-президентів, що вони не помістяться на одну лаву підсудних, але єдину нагоду отримати якусь користь із цієї посади клуб, схоже, втрачає. Ось хто міг би спокійно адаптуватися до нового життя та використати свій грандіозний досвід для реформації клубної системи! Як мінімум, покращити селекцію та систему підготовки юнаків, яка дозволила б не програвати в цьому плані Шахтарю і з молодіжної команди мати своїх судакових, бондаренко, криськiвих, бондарів... На жаль, Динамо на вищих щаблях влади надто консервативно, щоб так мислити і тим більше діяти.

В останні дні Луческу просто посміявся з відверто вульгарної тези, що він тримався за Динамо через бажання отримати неустойку. По-перше, як бачимо, він за фактом пішов сам, а по-друге... Хоч би як пафосно це звучить, він давно не в тій категорії людей, яким важливі гроші. Буквально влітку у Румунії склали рейтинг найбагатших футбольних людей країни – і в ньому Луческу посідає шосте місце з капіталом 34-38 мільйонів євро. Вище за Ківу та Хаджі, вище за майже всіх президентів, поступаючись капiталом тільки зовсім вже олігархам. Куди і коли їх витрачати людині, яка незадовго до 80-річчя по 300 днів на рік проводить на тренуваннях та в роз'їздах?

Луческу йшов працювати, бо не міг не йти. Людина, яка присвятила футболу все своє життя, не могла вчинити інакше. На його відставку чекали більше року, але коли вона нарешті відбулася, на душі порожньо. Український футбол залишила постать, порівнянної з якою не буде ще дуже довго.