Коноплянка закінчив кар'єру. Перша реакція: “Невже тільки зараз?”. За останнє десятиліття Євген лише раз подолав, можна сказати, дитячий показник у виглядi 15 виходів у стартовому складі за окремий сезон чемпіонату. У Шальке в сезоні-17/18 показував яскраві відрізки та почав в основі цілих 18 матчів – теж, прямо скажемо, не “сенатор”. Севілья, Шальке, Шахтар, Краковія, Клуж – скрізь вінгер програвав конкуренцію, потрапляв у запас, а найчастіше і на лаву переставав проходити.

То що, переоцінений футболіст? “Конобанка”? Так стверджувати заважає навіть, елементарно, погляд на рейтинг найкращих бомбардирів в історії збірної України. Шевченко, Ярмоленко – Коноплянка перший після них, причому поки що навіть з відривом. Роман Яремчук, такий професійний, старанний і граючий за збірну навіть краще, ніж за клуби, все ще відстає на п'ять голів – при тому, що, на відміну від Коноплянки, грає бомбардира. Ребров, справжня суперзірка дев'яностих, забив менше; Довбик не просто забив у два рази менше – він до 27 років оформив лише десять м'ячів за національну команду. Євген навіть до тих самих 27 років встиг забити більше...

Євген взагалі майже все у своїй кар'єрі встиг до 27 років. Він не був одним з зовсім вже “молодих і ранніх”, типу одноклубника Льопи: ні, він почав регулярно грати в основі в абсолютно стандартні двадцять років. Але він спалахнув на українських полях так яскраво і був готовий демонструвати такий рівень, що колись і Рамос був готовий ламати тактику свого Дніпра, і, тим більше, суперники відправляли на фланг Коноплянки додаткового захисника.

Коли суперник не виявляв до українського вінгера такої поваги, він міг отримати дуже боляче. Колись сам мадридський Реал, причом у самому праймі (з Роналду, Бейлом, найкращими Модрічем, Кроосом і Каземіро, праймовим Іско), приїхав до Севільї, щоб пограти сміливо – і Коноплянка просто випалив фланг, став головним героєм перемоги 3:2. Нічого не вдієш: якщо на фланзі Коноплянки грав Данило, який авантюрно підключався вперед, то українець створив з десяток гольових можливостей – і було просто неважливо, чи Реал проти нього грав чи не Реал.

До речі, десь тут треба відзначити одну якість, якої нашим футболістам бракує навіть більше, ніж швидкості чи націленого удару. На це мало хто звертає увагу за межами ЗМІ, але дії Коноплянки у найкращих матчах збирали до двох мільйонiв переглядів на YouTube. Медійність – це якесь прокляття наших гравців; дивовижне нашарування слов'янської інтровертності на жорсткі контрактні обмеження та дуже вузьке коло інтересів формують картину, за якої соцмережі наших гравців дивитися безглуздо.

Коноплянка ж був винятковою медійною величиною. “Яскравий на полі і за його межами” – напевно, якби потрібно охарактеризувати Женю однією фразою, я обмежився б нею. Він міг пожартувати з журналіста на інтерв'ю; міг сприяти створенню небанального, смішного промо-ролика; міг і натиснути на команду. Коли Дніпро “виконав мрію” і пробився до ЛЧ, щоб вилетіти у кваліфікації від Копенгагена, Женя не побоявся розкритикувати політику клубу, висловившись у дусі: не прикро було б вилетіти від Барселони, дуже прикро, що вилетіли від такої середньої команди. На той час для віце-чемпіона УПЛ програвати Копенгагену було ще соромно.

І, найголовніше, вся медіаактивність у нього була природною. Посмішка від нього ніколи не виглядала натягнутою; будь-які його вчинки були щирими. Перша фотографія з українськими військовими в Instagram Коноплянки з'явилася ще у квітні 2014-го – за часів, коли дуже-дуже багато хто не розумів, що почалася війна. При фотографуванні Женя одягнув на себе “балаклаву” – гумор, які багато хто теж не зрозуміє, але це та безпосередність, якої дуже багатьом спортсменам не вистачає.

Він взагалі ніколи не дистанціювався від добрих справ. Він публікував у пости на підтримку Барселони та Манчестера після терактів у відповідних містах; він допомагав благодійному аукціону на допомогу дітям з обмеженими можливостями; про такі дрібниці, як спуститися в шахту в якостi гравця Шальке, я й не говорю. Якщо можна так сказати, то Коноплянка виглядав футбольною зіркою здорової людини. Не людиною, кожен крок якого кричить “я дорвався до грошей і тепер можу кутити!” (Мілевський, Алієв) – і не мовчун, який мріє, щоб із матчів прибрали камери (тут можна не конкретизувати: у збірній України у кожному поколінні таких 20 осіб).

Але, але, але. Такий медійний, такий талановитий, такий яскравий Коноплянка навіть того сезону з декласацією Реала не був по-справжньому основним. Він був у топі найкращих асистентів (Севільї, набагато сильнішої, ніж нинішня), але програв конкуренцію людині, яку за ці роки забули навіть в Іспанії. Вітоло, якого в ті часи дуже піарили, перейшов в Атлетико – але провалився там з таким тріском, що “індіанці” років п'ять не могли придумати, як його позбутися. Складно було полетіти по низхідній ще швидше і впевненіше, ніж Коноплянка, але Вітоло це вдалося: глибокий резерв спочатку Атлетіко, потім Хетафе, а потім і Лас-Пальмаса в Сегунді.

Але нас мало турбує Вітоло – а Коноплянка свою кар'єру пустив під укіс. Пустив, бо навіть у 30 з лишком років, потрапляючи в хайлайти матчів Краковії, він залишався тим же Женею, який позаминулого десятиліття почав виділятися в молодіжці Дніпра.

Коноплянка не змінювався ніколи. Той самий Вітоло виграв у нього конкуренцію, бо готовий був давати обсяг на всьому фланзі: відпрацьовувати в обороні, допомагати балансу. Один із найкращих асистентів Севільї в Ла Лізі – звучить круто, але в сезоні-2015/16 команда посіла сьоме місце з різницею м'ячів 51-50. Севілья врятувала сезон перемогою в Лізі Європи, в рамках якої Емері після 0:1 від Мольде (!) на гарматний постріл перестав підпускати Женю до основи.

Винятком був матч із Шахтарем, коли на півфінал Ліги Європи тренер вирішив випустити Коноплянку проти знайомого суперника – але “знайомим суперником” виявився, швидше, сам Коноплянка. “Гірники” з'їли співвітчизника так, що його зняли з гри вже на 59-й хвилині – й ані у матчі-відповідi, ані у фіналі українець не зіграв ні секунди.

Коноплянка ніколи не намагався підлаштуватися, адаптуватися до потреб команди. Женя ніби вважав себе надто класним для того, щоб напружувати себе чужими проблемами – хоча деякі з них навіть називати чужими дивно. За три роки в Німеччині він навіть на початковому рівні не освоїв німецьку мову, в жодній команді він не пробував освоїти якісь нові функції, окрім “лівий вінгер, який принципово не повертається назад”. І зрозуміло, що дуже багато з цих проблем у результаті ставали проблемами Коноплянки, а не команди.

Стабільності Коноплянці не вистачало протягом всієї кар'єри. Він навіть у тій УПЛ 2014-2015 рр., де “живі мерці” могли становити до третини учасників, забив всього сім м'ячів – бо на один геніальний матч у нього припадало три посередні. Відповідно, говорити про лідируючі якості в по-справжньому амбітних клубах спочатку неможливо. Тут не те що Севілья та Шальке, тут Дніпро, коли ставив собі за мету титули, намагався зробити зірку із Жуліано – і лише після аврального продажу бразильця Коноплянці дали карт-бланш на фланзі.

Ставати командним гравцем Коноплянка не схотів – і вже на цьому етапі на його європейській кар'єрі можна було ставити хрест. Уявити, щоб Унаї Емері викинув всі свої тренерські напрацювання і просто готувався до матчів, сподіваючись на найкращий день Коноплянки – неможливо. Щоб це робив Тедеско – також. Щоб це робили де Дзербі чи Сампаолі – настільки неможливо, що Женя йшов із їхніх команд того ж літа, коли вони приходили. І у випадку із Сампаолі Коноплянку не врятував навіть гол Реалу у матчі за Суперкубок УЄФА.

Коноплянка перетворився на такого собі Кракена, якого випускали, коли більше сподіватися не було на що. Герой хайлайтів, герой епізодів, Женя давав спалах раз на пару місяців, щоб потім далі дивитися матчі з найкращих місць. Саме тому, як на мене, прокляття пророцтво Кополовця не здійснилося, і “закінчувати приїхав” Коноплянка не в Минай, а в Краковію та Клуж. Команди, готові запропонувати контракт, у випадку таких селебриті знаходяться і за межами України.

Але якими ж яскравими були ці спалахи! Гол Барселоні в першому ж, і при цьому “трофейному”, за Суперкубок УЄФА, матчі за Севілью. Гол Англії на Вемблі. “Вбивство” Реала у матчі Ла Ліги. Гол із нульового кута у Лізі чемпіонів у ворота Боруссії. Ще один гол у матчі за Суперкубок УЄФА, але вже не Барселоні, а Реалу. Дубль сербам, коли розтрощили  суперника 5:0... Чи багато з наших мають у множині голи у Суперкубку УЄФА? А голи “класичним” грандам?

Олександр Алієв нещодавно сказав в інтерв'ю: “Я став прикладом для молодих футболістів. Прикладом, як не треба”. Приклад Алієва, як алкоголізм і недотримання режиму позначається на кар'єрі, очевидний усім, за роки став зрозумілим навіть самому Алієву – але кейс Коноплянки теж може і навіть має стати прикладом. Прикладом складнішим: прикладом те, що бути просто “хорошим хлопцем”, якому бог дав багато, у сучасній грі недостатньо.

Це може бути навіть претензія футболу як індустрії (баскетбол, наприклад, зовсім інший), але у світі, де навіть чистий геній Томас Мюллер не вписується у схеми одного тренера за іншим (і навіть той факт, що Баварія – це його рідний дім, “раумдойтера” не рятує), вміти адаптуватися треба всім. Треба вміти чути партнерів та тренера, треба розуміти, в якій ролі ти корисніший для команди, треба вчитися та прогресувати. У поведінці Коноплянки різні “треба” поступалися одному великому “я”.

Тільки Коноплянка міг на питанні про Кополовця наважитися зателефонувати самому Кополовцю

Коноплянка пішов не в порожнечу – він відразу оголосив про пару навколофутбольних бізнесів: кіберспортивний і агентський. Наскільки він відбудеться у цій ролі, покаже час – але у моєму розумінні всі можливі ЗМІ мають битися за такого експерта. Цій людині є, що згадати, окрім матчів проти Спартака тридцятирічної давності – на відміну від Леоненка; він зі знанням справи може розповідати про топовий футбольний закордон, а не про Шаньдун Лунен і Шеньян Хайші – на відміну від Нагорняка; і, найголовніше, у ньому немає тієї злості і бажання самоствердитися, яка є в багатьох експертах.

Говорити цей хлопець умів завжди. Слухати – не дуже.