Це були довгі роки пошуків. Про українця, який виступав у Шальке задовго до Євгена Коноплянки, на початку 90-их періодично згадували у пресі. Проте знайти чітку інформацію про місце його перебування було вкрай важко. Запит в любительський німецький клуб, де донедавна працював наш герой, дозволив видихнути з полегшенням – нарешті знайшов!

Зараз Сергія Діхтяря практично нічого не пов’язує з Україною, а його рідний дім – Нижня Саксонія. Він залишив Батьківщину у ранньому віці і усю свою кар’єру провів у Німеччині. Там Діхтяр ділив роздягальню з Олафом Тоном, Йєнсом Леманном та Андреасом Мюллером, протистояв на полі Лотару Маттеусу та Матіасу Заммеру, а згодом у якості досвідченого партнера допомагав підказками братам Хаміту та Халілу Алтинтопам. 

«Ситуація, що трапилася в Україні у 2014-му сильно мене змінила»

- Анатолій Мущинка, який виступав з вами у Саарбрюккені, попереджав, що німці дуже стежать за пунктуальністю. Я намагався будь-що не запізнитися на розмову до вас.

- Так, це правда, в Німеччині ставляться до пунктуальності важливіше, ніж в Україні. Щоправда, не скажу, що тут всі завжди приходять вчасно. Люди тут також запізнюються. Хоча на це всі дуже звертають увагу. Раніше я також був менш пунктуальним, ніж тепер. Колись просто не задумувався над цим. Проте тепер не можу дозволити собі навіть хвилинного запізнення на роботу.

- Ви приїхали у Німеччину ще не зовсім сформованим, у молодому віці. Не було важко звикати до іншого світу?

- Все залежить від характеру кожної людини. Мені було непросто, я відчував сум за домом. Постійно хотілося в Україну. Навіть дні рахував до того моменту, коли нарешті поїду у відпустку. Не вистачало мені батьків і друзів. Втім я швидко вивчив мову і це спростило моє перебування тут.

- Коли ми домовлялися про інтерв’ю, то ви писали мені українською мовою. Доволі дивно, якщо врахувати, що деякі люди швидко забувають мову без практики спілкування. Російською ви також розмовляєте без жодного акценту.

- Я народився і виріс у Києві. На той час столиця України була на відсотків 80% російськомовною. Наша сім’я не була винятком. Проте я вивчав українську мову у школі і навіть зараз без багаторічної практики спілкування, все одно чудово її розумію.  Я вважаю себе українцем, адже мої предки також були українцями. В Європі величезна мультикультурність, тут багато людей з інших країн і часто вони не надають значення своєму походженню. Проте ситуація, що трапилася в Україні у 2014-му році сильно мене змінила.

- Як саме?

- Я усвідомив для себе, що є українцем, це має велике значення для мене. Дуже уважно стежу за всіма новинами в інтернеті. Сильно переживаю через те, що відбувається на моїй Батьківщині. Років 5-6 не відвідував Київ і мені зараз бракує практики спілкування українською. Коли перебуваю в Україні, то за кілька днів можу вільно говорити. Це щось схоже з тим, що я пережив на старті свого німецького етапу життя. Все розумієш, але словникового запасу не вистачає.

- Під яким соусом німецькі ЗМІ подають ситуацію в Україні?

- Телевізор практично не дивлюсь. Мені допомагає Youtube і чимало тамтешніх каналів. Я в курсі всього, що відбувається в Україні. Насправді в Німеччині давно зник інтерес до наших подій. Так, трохи говорили про вибори президента, але про війну зовсім небагато інформації. Проте, якщо висвітлюють це в новинах, то перевага віддається українській позиції.

«Коли я дебютував у Бундеслізі, Динамо висунуло претензії Шальке»

- Ваша дружина — українка?

- Так, ми ще в Києві познайомилися. Виховуємо двох синів, які російською спілкуються не дуже добре. Вони розуміють, коли дружина до них звертається російською, але відповідають німецькою. Ми вирішили не створювати для них двомовну атмосферу, оскільки це може спричинити перешкоди у вивченні німецької.

- В Німеччині ви живете вже більшу частину свого життя. Що пам’ятаєте про свої перші 20 років, проведені в Україні?

- Я виріс у Печерському районі на бульварі Лесі Українки. Дитинство було типово радянським, проте веселим. У 8-річному віці мене взяли в Динамо, тому в школі я не був зразковим учнем – футбол все витісняв. Київ – велике місто, тому добиратися на тренування доводилося довго. Пізно приходив додому, відтак шкільні завдання не особливо виконував.

- Відомі українські футболісти Сергій Мізін та Владислав Тернавський також є корінними киянами. Вони зізнавалися, що завжди мріяли подавати м’ячі на поєдинках улюбленого Динамо. Для вас це також була особлива подія?

- То була велика гордість. З року в рік змінювалися команди хлопчаків, які були болбоями. Так сталося, що я подавав м’ячі у часи розквіту нашого клубу – 1986/1987 роки. Назавжди запам’ятав яскраву картинку – заповнені трибуни Республіканського стадіону. Динамо могло з легкістю зібрати 100 тисяч на матч з хорошою європейською командою. Було приємно відчувати себе частиною цієї великої атмосфери. Не забуду, як дивився з відкритим ротом на Заварова і Михайличенка.

- Кажуть, що представники Шальке помітили вас на одному з турнірів, що відбувався у Німеччині. Пригадуєте, з чого все почалося?

- Я розпочинав займатися футболом у тренера Євгена Снітка. Одного разу наша команда поїхала на великий міжнародний турнір. Мабуть, я добре себе зарекомендував і після матчу до мене підійшли люди, які сказали, що вони з Гельзенкірхена і запрошують мене на два тижні у тренувальний табір Шальке. Все справдилося і в Київ я повернувся тільки для того, щоб оформити документи.

- Динамо не заперечувало проти вашого переїзду?

- Проблем не було. В дублі Динамо я провів тільки декілька тренувань і мене навіть не збиралися залишати в команді. Через багато років я почув трохи іншу версію. Коли я вже дебютував у Бундеслізі, київський клуб начебто висував певні претензії Шальке. Більше про це нічого не чув.

- Коли преса описує ваш початковий відрізок у Шальке, то традиційно вживає негативні характеристики. Мовляв, Діхтяр спіймав зірочку і мав проблеми з режимом. Розкажете, як було насправді?

- Зірочка? Та не сказав би… Чого б це? Я ж не пробився повноцінно у склад Шальке. Щодо дисципліни, то це частково правда. Спочатку мій менталітет і відсутність пунктуальності давалися взнаки. Я міг запізнитися, а в Німеччині це серйозна проблема.    

- Систематично запізнювалися?

- Найбільша проблема виникла, коли Шальке вирушав на збори, а я банально проспав. Мене вся делегація чекає в аеропорту, а будильник не спрацював. Це серйозно відображається на сприйнятті людини і зумовлює просту характеристику – недисциплінована людина.

«Леманн добре ставився через моє вміння, якому я навчився в Динамо»

- Як вас прийняли в Гельзенкірхені?

- Дуже добре. Я відчув серйозну різницю. Тут справедливо зауважити, що я не грав за основу киян, тому не дуже коректно порівнювати Динамо і Шальке. Загалом ставлення було чудовим, клуб робив все для футболістів. Просто потрібно було грати у футбол. Треба одяг? Будь ласка. Побутові умови? Жодних проблем. Спочатку я жив у звичайній німецькій сім’ї. Нас завозили на тренування, я міг концентруватися тільки на футболі.

- Читав ваше невеличке інтерв’ю 20-річної давнини. Ви розповідали, що після тренувань з вами залишався легендарний гравець Шальке Олаф Тон. Неймовірні враження?

- Тон повернувся у Гельзенкірхен з Баварії і вже мав статус чемпіона світу. Олаф дуже любив залишатися на екстразаняття з молоддю. Він хотів передавати свій досвід. Олаф був не лише великим футболістом, а й хорошою людиною. Років 5 тому Тон згадав про мене в інтерв’ю – було приємно. Шальке грав проти Мюнхена 1860 в Кубку Німеччини. У 1994-му ми обіграли мюнхенців, а я забив переможний гол у додатковий час. Тон пригадав цей момент. Після того інтерв’ю мої друзі запевняли: «Бачиш, Олаф тебе пам’ятає».

- Ще одна зірка у тодішньому Шальке – голкіпер Йєнс Леманн. Що за людина?

- Йєнс також любив приділяти увагу молоді. Він до мене прихильно ставився, мабуть, через моє особливе вміння. В київському Динамо вчили бити і правою, і лівою. В юнацькій команді Шальке було інакше. Якщо ти лівша, то навантажуєш лише ліву ногу: б’єш по воротах, подаєш з флангу тільки лівою. Леманн захоплювався моїми вміннями і не розумів, яка нога у мене робоча. Тому після тренувань ми з радістю тренували удари. Щодо характеру, то він був дуже впевненим у собі. Почував себе сильним воротарем і не дозволяв нікому щось погане сказати про себе.

- Спробую відгадати – третім «китом», на якому трималося Шальке, був Андреас Мюллер?

- Мабуть, так. Мюллер був капітаном команди. Спокійний, але дуже шанований чоловік. Такий собі бос команди. У нас існувала ієрархія. Молодь носить м’ячі, спілкується, в основному, між собою. Зрештою, з часом мене почав запрошувати в товариство до старших хлопців голландець Юрі Мюльдер, який грав раніше в Аяксі. Тому я добре спілкувався в колективі з усіма.  

- Крім вас, у Шальке поїхав ще один українець – Ігор Лисак. Проте Бундесліга йому не підкорилася.

- Я знав Ігоря ще з часів виступів у Динамо. В Німеччині ми товаришували, жили разом. Його присутність у Гельзенкірхені мені сильно допомогла – я не почував себе самотнім.

«Батьки німецьких футболістів скаржилися: «Приїжджають невідомо звідки і б’ють наших дітей»

- Ваш шлях у Шальке був непростим з різних причин. Найважчий етап – серйозна травма, якої ви зазнали. Як це сталося?

- У мене був відмінний період, я почав грати у Бундеслізі, працювати з основою. Хоча травмі передувала інша чудернацька історія. Я виступав за юнацьку команду і через інцидент в колективі мене віддали у другу команду Шальке.

- Що за інцидент?

- Побився на тренуванні з партнером, тому мене передчасно взяли у другу команду. Фактично це допомогло мені наблизитися до основи. Проте перелом ноги викинув мене з тренувального циклу на 7 місяців.

- Перелом став наслідком рядового епізоду на тренуванні?

- Мій одноклубник зіграв жорстко. Мені важко сказати чи був там умисел. Можливо, комусь дещо не подобалося. Або ж це збіг обставин. Перелом стався і це значення не мало.

- Міхаель Бюскенс був вашим партнером у Шальке, Анатолій Мущинка, ділив з вами кімнату у Саарбрюкені. Так от Мущинка розповідав, що якось Бюскенс не встигав до м’яча і головою буцнув йому в обличчя. «Рукою торкаюся до лиця, а там дірка», — казав Анатолій. За словами автора першого голу в історії чемпіонатів України, Бюскенс навіть не вибачився.

- Насправді погоджуся з Толею щодо Бюскенса – не подобався він мені як людина. В Німеччини були такі команди, які могли переїхати, розтоптати. В Німеччині часто футболісти досягають вершин не через те, що вони володіють футбольними вміннями – у них просто особливий характер. Вони бійці, готові на все. Самовідданості більше, ніж таланту. Такі люди на полі кусаються і ноги ламають – це ж конкуренція.

- Вам часто доводилося битися з одноклубниками?

- То був єдиний випадок у моїй кар’єрі. Мій партнер вдарив мене, я відповів йому тим же. Я приїхав з іншої країни, був наодинці, тому батьки німецьких футболістів почали скаржитися: «Приїжджають невідомо звідки і б’ють наших дітей». Хоча вина була рівноцінною. Тренер другої команди Клаус Фішер, легенда Шальке, із задоволенням взяв мене до себе. Півроку, які я провів у другій команді, дуже допомогли мені подорослішати.

- Перед цим на вас очікував один з найбільш пам’ятних вечорів у житті. Дебют на Олімпіаштадіоні при 60 тисячах вболівальників проти Баварії Франца Беккенбауера – це той випадок, коли мрія стає реальністю?

- Для Шальке ця гра нічого не вирішувала в контексті турнірної таблиці. Баварія, у випадку перемоги, ставала чемпіоном. Я вийшов на 20 хвилин і можу сказати, що почував себе спокійно і навіть впевнено у собі. Просто насолоджувався тим, що вперше в житті граю в таких умовах.

«Тренер казав: «Якщо багато працюватимеш, то будеш багатим»

- Йорг Бергер, головний тренер Шальке, прожив дуже складне життя, враховуючи непрості часи у відносинах ФРН та НДР. Один з його підопічних якось сказав, що Бергер врятував би Титанік, натякаючи на вміння наставника витягувати команди з дна таблиці.

- Не знаю, як було в інших хлопців, але тренер часто відводив мене вбік, запрошував до себе в кабінет. У нас було чимало індивідуальних розмов. «Продовжуй в тому ж дусі, не здавайся», — постійно наполягав Бергер і казав, щоб я вірив у себе. Проте від тренера також було достатньо критики. Бергер навіть нетрадиційно переконував мене і вживав особливі приклади: «Якщо ти багато працюватимеш, то наприкінці кар’єри будеш багатим». Погодьтеся, цікава мотивація.

- В Німеччині ви грали проти багатьох зірок європейського футболу. Кого назвете особливим суперником?

- Виділю Томаса Лінке, свого партнера з Шальке, який потім у Баварію перебрався. Вдосталь жорсткий, розумний, викладався на тренуваннях. Дуже важко було грати проти нього.

- Цікаво почути про побут німецьких футболістів — пиво після гри для них було нормою?

- Абсолютно. Навіть на зборах команда могла ввечері зібратися і випити у готелі в барі по келиху пива. Тренери за це не сварили.

- Влітку 1996-го року ви залишаєте Шальке. Вирішили не боротися до кінця?

- Я повернувся після травми у березні, а контракт завершувався у червні. За чутками, клуб збирався придбати кількох новачків. До того ж існував ліміт – не більше трьох іноземців на полі. А в Шальке вже було два чехи і один голландець. Мені запропонували піти в другу Бундеслігу. Обумовлювали варіант з поверненням в Шальке після оренди, проте я розумів – якщо ти йдеш вниз, то назад повернутися буде складно.  

- Ви йдете у Ваттеншайд і навіть там певною мірою робите приємність для фанатів Шальке – забиваєте у ворота ворога, дортмундської Борусії Оттмара Хітцфельда.  

- Це був особливий матч. Борусія середини 90-их – це команда, яка ставала найсильнішою у Європі. Для такого скромного клубу, як Ваттеншайд, це був великий успіх. Ми виграли у додатковий час 4:3, а мій гол видався доволі красивим. Тепер, коли люди дізнаються, що я забивав у ворота дортмундців, то знаходять хайлайти з того поєдинку на Youtube, і надсилають мені (гол з 5:11 — прим.).

«Брати Алтинтопи запитували, чи варто йти у Шальке»

- Свого часу у Ваттеншайді ви грали разом із Сулейманом Сане, батьком зіркового Лероя Сане. Які спогади про цю сім’ю?

- Сулейман – чудовий хлопець. Ми після завершення кар’єри неодноразово зустрічалися у відпустці. Я добре запам’ятав маленького кучерявого Лероя з «афро» на голові. Сане-молодший постійно ходив на наші матчі. Також на поєдинки Ваттеншайда приходила дружина Сулеймана. У перерві матчів Лерой виходив на поле, бігав за м’ячем. Потім я дізнався, що Сане-старший збирається віддати малого у школу Шальке. Лерой май хороші задатки – його тато був швидким, але син пішов ще далі.  

- За Ваттеншайд також грав ваш земляк Сергій Коробка, який, щоправда, ранню європейську кар’єру розпочинав у французькому Нанті. Він також був перспективним гравцем?

- Ми навіть зараз перебуваємо на зв’язку. Не дивно, адже ми є кумами. Коробка був хорошим футболістом, проте наш менталітет трохи відрізняється від західноєвропейського. Це нам заважає. Винятків вистачає, як от, наприклад, Андрій Шевченко. Проте Коробка мав талант, але йому не вистачало самовіддачі.

- Ми вже говорили з вами про іншого вашого земляка Мущинку. У нього був теж великий потенціал?

- Я звертаю увагу на певні футбольні характеристики – було помітно, що людина розуміє футбол. Анатолій мав світлу голову, чудово бачив поле. У Саарбрюкені в нас були проблеми – дуже часто змінювалися тренери. Не казатиму про себе, але я реально не розумів, чому Мущинці часто не довіряли місце у складі.

- Коли ви повернулися у Ваттеншайд на початку 2000-х ви зустрілися з молодими братами Алтинтопами. Могли тоді повірити, що вони стануть зірками?

- Хаміт, який потім грав у Баварії і Реалі, вражав на полі і вже тоді можна було точно сказати, що він далеко піде. Ніхто не сумнівався, що брати ще покажуть себе. Я не раз повторював Хаміту, що він досягне великих успіхів. У 18-річному віці це були повністю сформовані виконавці. Хаміт і Халіл народилися у Гельзенкірхені, знали, що я грав у Шальке, тому підходили і радилися – чи варто йти у Шальке, адже їх якраз кликали туди.

- Коли ви зрозуміли, що одним футболом у нижчих лігах важко заробити на життя?

- Я довго грав у четвертому дивізіоні. Якщо клуб амбіційний, то навіть на такому рівні можна заробляти хороші гроші. Не думав тоді про майбутнє і не бачив себе у футболі в якості менеджера. Я грав і тренував нижчоліговий Барвер, а паралельно працював у транспортно-логістичній фірмі. Зараз треную команду U-17 з Редена, містечка, де зараз живу. Повноцінно тренувати дорослу команду і суміщати це з нефутбольною роботою – дуже важко, тому я працюю тільки з молоддю.

- У вас класичний день з 9-ї до 18-ї?

- Майже — з 8-ї до 17-ї. Це велика компанія, я керую одним з відділів. Нас можна назвати філією Фольксвагена. Збираю факси, отримую інформацію про переміщення автомобілів, координую їхні виїзди. Така собі класична логістика – мені подобається те, чим я займаюся. І подобається, що футбол все ще є у моєму житті.