Football.ua зібрав історії трьох незвичайних людей, щиро залюблених у футбол.
Можна вболівати за улюблену команду біля екрану телевізора – врешті-решт, це також непогано, і не є докором для людини, яка цікавиться футболом. Однак є приклади, коли заради свого клубу чи збірної люди відважуються на великі подорожі, переїзди, змінюють свій побут і життя в цілому, присвячують улюбленій справі чимало часу і вкладають в неї часточку своєї душі. Три такі історії ми зібрали у цій статті. Ми поговорили з французом, який з дитинства симпатизував київському Динамо ери Лобановського, з англійцем, якого українська душа привела на землю предків, та із вболівальником скромного, але гордого клубу, який об’їздив за ним усю країну. Ці люди – гідні поваги, а їхні історії доводять, що футбол – одна з небагатьох речей на світі, які по-справжньому надихають та часом відкривають кращі сторони нашого єства.
Стеф Рута,
людина Ери Лобановського
Француз Стеф Рута належить до когорти найавторитетніших блоггерів Європи – його The vintage football club за останніх років п’ять назбирав стільки переглядів та читачів, що може поконкурувати навіть із комерційними футбольними сайтами. А все тому, що захоплення Стефа – футбол 70-80-х, ера тотального футболу й довгого волосся, як іронізує сам Рута. Українські любителі футболу, напевно, були б здивовані, однак французький блоггер досить часто згадує і про нашу команду. Київському Динамо він присвячує чимало постів, і це невипадково: великі команди Лобановського зразка 1975 та 1986 років Стеф Рута ставить поруч із титанами тотального футболу – німцями та нідерландцями. Французький прихильник українського клубу розповів про себе читачам нашого сайту.
– Стеф, ви відомий як автор сайту The vintage football club – своєрідного присвячення футболу 70-80-х. Коли ви почали вести цей блог і як з’явилася у вас ця ідея?
– The vintage football club народився в 2009 році. Концепція блогу проста: я збираю журнали, альбоми наклейок «Паніні», листівки та деякі інші футбольні речі ще з дитинства. І я завжди хотів поділитися своєю пристрастю з іншими шанувальниками футболу, щоб мою колекцію могли побачити усі, кому цікаво. Ось у цьому й полягає причина, чому я заснував свій блог. Я просто хотів через нього поговорити про футбол, який я люблю. Роблю це абсолютно безкоштовно і незалежно – я не журналіст, а просто «архіваріус» футболу. І я люблю дух 70-х і 80-х років на полі та за його межами.
– Нам, українцям, дуже приємно, що ви прихильно ставитеся до Динамо (Київ). Ви багато статей присвячуєте якраз Динамо і радянському футболу. Який матч згадаєте як найбільш пам’ятний у виконанні Динамо?
– Динамо (Київ) є однією з команд, яка творила революцію в футболі упродовж 70-х років на рівні інших титанів цього часу – Аяксу, Борусії (Менхенгладбах), Ліверпуля і Сен-Етьєна. Динамо грало, як Аякс. Тотальний футбол, майже науковий, добре організований завдяки великому Тренеру Валерію Лобановському. Ця людина була генієм, який ввів свої ідеї (дисципліну, суворість гри і тактичну науку) в авангард світового футболу. Йому допомагали відмінні гравці, серед яких – Колотов, Мунтян і багато інших у цій прекрасній команді, а найбільш відомий – Олег Блохін. Людина, яка самотужки перемогла Баварію в Суперкубку УЄФА 1975 року – це найперший яскравий спогад про Динамо на європейській сцені для мене. Я теж пам'ятаю фінал Кубка володарів кубків 1986 року в Ліоні проти Атлетико (Мадрид). Всього через кілька днів після катастрофи Чорнобиля, це був справжній «ядерний напад» на іспанську команду! Що це був за футбол! Я запам'ятав назавжди Олександра Заварова (який грав пізніше за Нансі, як і Мішель Платіні), Василя Раца, Ігоря Бєланова… А феєрверк над Жерланом!..
Особисто для мене великий спогад – це матчі Динамо проти Сен-Етьєна в 1976 році. Я був 5-річним хлопчиком, але добре запам’ятав те протистояння, після якого почав стежити за киянами в усіх змаганнях.
– СРСР був за залізною завісою. А що у Франції знали про радянський футбол? Як вам вдавалося подивитися матчі Динамо, інших радянських команд?
– У той час я міг дивитися матчі Динамо хіба що в європейських кубках, або ж спостерігати його гравців на чемпіонатах світу чи Європи з футболу у складі збірної СРСР. Але я читав огляди матчів у France Football та інших журналах. Мій батько був комуністом, «героєм робітничого класу», а моя бабуся з татової сторони була полькою. Можливо, мій дух також був за «залізною завісою»… Коли я був молодий, я хотів читати статті, дивитися теленовини про східні команди. Це був мій спосіб подорожувати. І я завжди любив слово Динамо – воно звучить так романтично і соціально.
– Чи слідкуєте за Динамо та чемпіонатом України зараз?
– Іноді. Але футбол змінився. Він не той самий за духом, як учора. Я втратив мої ілюзії…
– Що скажете про українських гравців у чемпіонаті Франції? Тут грали, зокрема, Павло Яковенко (Сошо), Сергій Скаченко (Мец), Максим Левицький (Сен-Етьєн), Ігор Добровольський (Марсель), Олександр Скоцень (Ніцца), Остап Стецьків (Ліон)…
– Павло Яковенко! Він грав за Динамо у фіналі Кубка кубків в Ліоні! Звісно, я його пам’ятаю! Коли він прийшов в Сошо на початку 90-х років, він зіграв тільки десяток матчів за Lionceaux (Левів). Не такий уже й великий «сувенір» для Сошо. Те ж саме – й про Скаченка в Меці. Всього кілька матчів у Лізі 1 та Лізі 2 – і «бай-бай». Він був атлетичним здібним форвардом, якому, можливо, не сподобалася земля Лотарингія. На мій погляд, Максим Левицький був великим воротарем, але він грав з грецьким паспортом в Сент-Етьєні! Це був великий скандал у Франції. Він покинув клуб через шість місяців після прибуття, а Сент-Етьєн вилетів із Ліги 1 в кінці сезону. Щоправда, я не знаю, чому, але я любив цього гравця. На жаль, його кар’єра зламалася після цієї справи… Скоценя я не знаю. Щодо Остапа Стецьківа, то я чув, що він грав за кілька клубів Франції в 50-х роках (Валансьєн, Ніццу і Ліон). Але я не можу сказати про нього нічого особливого, бо це не мій період…
– Зараз ви часто публікуєте фотографії та відео про матчі Динамо та збірної СРСР. Колекціонуєте їх?
– Так. У мене є кілька книг і листівок Динамо і збірної СРСР вашою мовою. Маю друга в Україні (привіт, Віталій!), який надіслав мені кілька фотографій. Я часто купую книги і деякі речі, пов’язані з Динамо, на інтернет-аукціонах.
– Ви згадали, що Динамо – велика команда із жахливими футболками. Яка форма Динамо вам найбільше до вподоби, а яка не подобалася найбільше?
– Поза сумнівом, найжахливіша – банальна футболка з однією з синьою смугою посередині грудей (вочевидь, мається на увазі мінімалістична форма киян початку 70-х – прим. Football.ua). Жахлива! Конкретно цієї у мене нема, але я отримав у свою колекцію класичну футболку зразка 1976 року.
– Розкажіть трішки про себе. З якого міста ви родом? За які команди вболіваєте (окрім Динамо, звісно)?
– Я з Діжона (проживаю там з 1996 року). Раніше жив у Парижі, бо народився недалеко від цього міста. Моя улюблена команда – ПСЖ, але я не люблю її новітній «катарський» дух. Це не футбол, а тільки бізнес… Так, як і Парк де Пренс – не стадіон, а просто іще один торговий центр без справжніх фанатів. Так як я живу в Діжоні, я часто ходжу в Парк де Спорт подивитися матчі місцевої команди – DFCO (Dijon Football Côte d'Or). Вони мають зараз хороше турнірне положення, щоб грати в Лізі 1 наступного сезону.
– Чи доводилося вам відвідувати матчі українських команд у Франції?
– На жаль, ні. У мене не було можливості подивитися українські команди тут, у Франції. Я бачив кілька європейських клубів в моїй країні або в іншому місці (Наполі, Ювентус, Андерлехт, Барселона, Хайдук, Аякс, Ліверпуль, Боруссія Дортмунд…). Може бути, одного прекрасного дня, побачу й київське Динамо. Я не впадаю у відчай і зберігаю надію!
– Як вважаєте, чим Динамо було особливе? Коли цій команді удасться повернути собі колишню славу?
– Як я вже говорив, моє серце було на сході, за залізною завісою. Динамо (Київ) був для мене чарівним, як і деякі інші східні команди – наприклад, Дукла (Прага), Динамо (Дрезден), Хайдук (Спліт)… Для мене Олег Блохін був одним із найвеличніших гравців у світі. Міжнародного класу футболіст!
І, звісно, Валерій Лобановський, який змінив футбол своїм методом – наука, тактика і дух переможців. Я не знаю, коли Динамо відновить свою колишню славу. Сьогодні футбол – це великий бізнес для великих клубів (Барса, Реал, Манчестер Юнайтед, Челсі, ПСЖ, Баварія…), які хочуть грати тільки між собою на європейській арені. Але, як кажемо ми тут, у Франції, – великі команди ніколи не помирають. І Динамо (Київ) є однією з них. Тож, я сподіваюся, що в один прекрасний день це стане можливим…
Петро Химера,
англієць з українською душею
Незаможна Україна початку 90-х не могла належно підтримати свою новонароджену збірну. Упродовж першого десятиріччя її існування не так багато місцевих фанів мали змогу виїздити на закордонні матчі разом із улюбленою командою. За них цю місію виконувала численна українська діаспора. У пресі всього світу – від США до Бразилії, від Великобританії до Німеччини, і зараз можна знайти згадки про шалених українських вболівальників з діаспори, які в народному одязі та з барвистими рукописними банерами підтримували українську збірну та наші клуби під час їхніх зарубіжних візитів.
Змінилося покоління – і за легендарними уже Іваном Польовим, Євгеном Луцівим прийшли нові закордонні українці. Один із них – Петро Химера, уродженець Західного Йоркширу, який перебрався із Великобританії на батьківщину предків і підтримує українські команди як на домашніх, так і на зарубіжних матчах упродовж довгих літ.
– Петре, нечасто британці вболівають за українські команди. А як у вас так вийшло? Коли полюбили футбол і за які команди вболівали в дитинстві?
– Я народився в Англії, місто Дьюсбері (недалеко від Лідса) в 1989 році. Мої мама і тато також народжені в Англії, але всі мої бабусі і дідусі з України. По батьку – з Тернополя, а з маминого боку – зі Львова. Я взагалі-то вболіваю за команду Бредфорд Сіті, яка грає в Лізі 1 в Англії. Навіть і не згадаю, коли вперше їх побачив, але було це вже давно – від 90-х років. З українських команд я вболіваю за Динамо – у 90-х роках, як ви знаєте, то була велика команда, і я їх почав підтримувати і лишаюся їм вірним аж до сьогодні.
– Коли ви вперше побачили гру українських команд?
– Перша гра, яку я сам бачив – відбірковий матч України проти Франції на виїзді в 1999 році. Результат – нічия, а потім влітку того ж року – Динамо проти Жальгіріса (Вільнюс) в Києві. Моя перша гра в Україні! Динамо перемогло 2:0 – обидва голи забив Максим Шацьких!
– У вашій родині зберігали українську ідентичність – ви дивилися україномовні фільми, слухали нашу музику, брали участь у житті нашої діаспори у Великобританії?
– В Англії є велика українська діаспора – наші предки приїхали сюди з України через другу світову війну. Вони створили українські клуби, школи, церкви і деякі інші організації. В дитинстві я активно годив до української школи, брав участь в українських народних танцях, ми декламували поеми і співали наших пісень. Нині більше слухаю українську музику, мені подобаються народні пісні і сучасні гурти – такі як Океан Ельзи, Тартак, ВВ, Гайдамаки і т.д.
– У ранні роки хто з українських футболістів вам подобався найбільше? Який матч за участі наших команд залишив у вашій пам’яті найбільший слід?
– Мені дуже подобалася зіркова команда Динамо 90-х років – вони були першими українськими футболістами, про яких я почув і побачив. От коли була велика перемога проти Арсеналу 1998 року, то британські медіа показували Динамо постійно! Мені було тільки 9 років, але я чудово пам’ятаю той час. Коли я грав у футбол в дитинстві, я завжди хотів бути таким, як Андрій Шевченко – мої англійські знайомі про нього ще навіть не чули!
Назавжди запам’яталися мені ігри, де я сам побував як вболівальник – перша гра у Франції, перша перемога на чемпіонаті світу проти Саудівської Аравії, чудовий матч проти Швеції на Євро-2012. І ще – той день, коли Шахтар переміг у Кубку УЄФА в 2009 році! Але до сьогодні я не бачив ще жодного матчу, в якому українська команда перемогла б саме в Англії! Тож ми усі чекаємо на цей день!
– Читав, що на своєму англомовному блогу ви ведете рейтинг «Зали слави Віктора Леоненка». Коли з’явилася така ідея, скільки фото, книг, програмок з українського футболу в вашій колекції?
– Ми з моїм рідним братом Євгеном, а також нашими товаришами Андрієм та Степаном Лучками, започаткували «Зал слави Віктора Леоненка» перед Євро-2012. Ми хотіли показати зірок українського футболу людям зі всього світу, які не знали про них – і це нам було цікаво, до того ж, це дало нам нагоду більше дізнатися про український футбол. Зараз я там пишу про новини українського футболу, які мене цікавлять. І ми постійно говоримо на твіттері про український футбол (@DonetskWay2012). Фото в нас багато від наших виїздів по всій Європі – а от книг мало. Я зараз шукаю щось цікаве, але більшість видань – російськомовні, а я не умію читати російською.
– Раніше представники української діаспори також відвідували матчі збірної України та наших клубів. Чи знайомі ви з паном Польовим, який бував на матчах нашої збірної в 90-х? Хто ще із британських українців періодично їздить на матчі нашої збірної та клубних команд?
– Пан Польовий був одним з найбільших товаришів мого тата – ми його добре знали. Коли були малі, ми з ними ходили на футбол, подивитися на його команду Олдхем Атлетик. Іван і мій батько Андрій були з одного міста і обидва вболівали за Олдхем. Після гри ми часто поїхали до нього, і вони разом з дружиною Генею нам розповідали про їхні виїзди і про новини українського футболу. Вони передали нам подарунки з України – чи футболку збірної команда, чи шалик Карпат (Львів). Тепер перед кожною грою української команди ми завжди його згадуємо. Я пам’ятаю фотку, коли він і Влодко Гнатів отримували грамоту від Григорія Суркіса на полі стадіону перед матчем збірної України!
Зараз ми активно підтримуємо наші команди, створили гурт Українських вболівальників у Великобританії! На гру проти Люксембургу їхало біля 20 чоловік з англійської діаспори – на жаль, без мене, тому що я працюю у Львові і не міг поїхати… Але в Іспанію поїду!
– А особисто ви на яких матчах за участі українських команд встигли побувати?
– Ми уже досить давно їздимо на матчі і вже багато бачили – від, може, 2006 року ми відвідуємо кожну гру українських команд у Британії. Хіба що тільки коли Дніпро грав проти Міддлсбро в Кубку УЄФА, я не встиг на матч… Ми і на ЧС-06 і Євро-12 були, мій брат Євген відвідав кожну гру України на ЧС-06, а я тільки на двох – мені було тільки 16 років, і я не мав грошей, щоб лишитися в Німеччині на довше. Ми встигли поїздити по Європі – я згадую ігри Динамо в Парижі і Амстердам, Карпат в Дортмунді і найголовніше – Шахтар проти Вердера в Стамбулі.
– Де ви живете зараз і які матчі встигли відвідати останнім часом?
– Я зараз у Львові, від жовтня до грудня. Але з літа часто бував в Україні – або в Києві, або у Львові. Завжди йду на футбол при кожній нагоді. Я бачив Суперкубок в липні, ігри Карпат і Шахтаря, коли вони грали у Львові. А на збірну я ходив на ігри проти Молдови і Словаччини в Києві і проти Македонії у Львові.
– Якої ви думки про розвиток українського футболу нині? Кого з футболістів виділите, чого не вистачає нашому футболу?
– Через кризу на Сході Україні і в Криму зараз важкі часи для України. Футбол – це не головна тема. Але можна знайти позитивні сторони. Зараз іноземці, може, й не хочуть сюди приїздити чи збираються покидати українські команди, і через це є можливість, що українські футболісти займуть своє місце. От, наприклад, Артем Кравець – весь час не було у нього можливості грати в першому складі Динамо, а зараз грає і забиває голи!
Гроші – то вже вагома проблема в Україні. Ми всі бачили, як команди Арсенал і Кривбас, і ще багато інших, припинили існування. Але я думаю, що Україна має досить велике майбутнє і повинна грати на Євро-16. Такі гравці, як Ярмоленко і Коноплянка, мають виступати на високому рівні, і якби Динамо та Дніпро їх відпустили, то би було краще, коли б вони грали в топ-лігах в Європі.
– Чи знаєте ви когось із британської футбольної діаспори українців? Українського походження, зокрема, Роб Козлюк – відомий британський захисник, Юджин Бопп із Німеччини, який грав у Ноттінгемі, Люк Федоренко, який зараз працює в клубній структурі ФК Шеффілд Юнайтед, Сергій Балтача-молодший, який грав колись за шотландську молодіжну збірну…
– Про цих гравців і тренерів знаю, але до сьогодні ми не були знайомі особисто. Може, в майбутньому з кимось із них я познайомлюся.
– Який найдорожчий для вас спогад або сувенір із матчів українських команд?
– В мене таких сувенірів не так багато, але всі вони дорогі мені. Маю багато футболок, але найбільш цінні для мене квитки, фото і пам’ятки з наших виїздів. Мій брат Євген отримав футболку Романа Безуса після перемоги нашої збірної над Чорногорією і має футболку Шахтаря від Маріуша Левандовського з того року, коли Шахтар переміг в єврокубках Тоттенхем.
Василь Водарський,
фотолітописець команди Файного Міста
Свого часу з паном Василем я випадково зіткнувся на одному із календарних матчів чемпіонату України. Проходив він через певні причини на нейтральному стадіоні, на трибунах глядачів було менше, ніж футболістів на полі. Але при цьому разом із скромною, бідною тернопільською командою прибув власний фотограф. Як виявилося, на її матч він приїхав із Києва – і це його життєве хобі. Багато років він знімає матчі улюбленої Ниви, веде присвячений їй блог і, наче архіваріус, зберігає фотохроніку тернопільської команди з різних турнірів. Його історія відданості по-справжньому вразила мене і надихнула на пошук незвичайних – активних, ініціативних і безкорисливих – вболівальників зі всього світу.
– Загалом, я людина непублічна, не є класичним фаном, – почав розповідь Василь Водарський. – За освітою я інженер (закінчив політех), згодом освоїв професію програміста. Але працювати пішов по суміжній професії – комп’ютерним дизайнером. З 1999 року я працював у видавництвах – спочатку верстав книги, потім став дизайнером в журналах (найвідоміша компанія – ТВ-Парк), частково був репортажним фотографом, а зараз я працюю дизайнером як підприємець (поліграфія, графіка, відеодизайн, flash, веб-дизайн), а також є фотожурналістом однієї з київських газет, яка, щоправда, зараз не виходить. Так от, тоді, в 2009 році, закрилися два журнали, в яких я працював дизайнером, і я розпочав цей проект, присвячений Ниві, щоб подолати легку депресію і відволіктись на те, що мене здавна цікавило. Нива тоді якраз повернулася в першу лігу, і це було актуально. Потім – втягнувся, і не хотілося кидати цієї справи…
– А як, власне, Нива увійшла у ваше життя?
– З дитинства мене цікавив футбол. Сам грав у футбол, як усі хлопчаки. Правда, хисту, мабуть, не було настільки багато, щоб займатись футболом професійно. З перших матчів Ниви в Тернополі я, будучи школярем, а потім – студентом, відвідував матчі з великими компаніями. Тоді не було такого поняття, як ультрас. Не тільки матч, а й уся навколоматчева атмосфера, зустрічі з друзями, давали багато позитивних емоцій. Звичайно, такої організації, як у нинішніх фанів, у нас не було. Однак додому приходили захриплими і з великим викидом адреналіну. Серед нас виділявся один особливо горластий. Він мав стати оперним співаком, та, на жаль, не став. У нього був такий голос, що коли від розпочинав скандувати, до нього неодноразово підходили міліціонери з дивним запитанням: "Ти чого кричиш?"
– І яким був ваш найперший фоторепортаж?
– Приїзд Динамо (Київ) у Тернопіль у 1985-му був неординарною подією. Взявши свій фотоапарат "Зеніт", заклавши свіжу плівку «65-ку» і купивши квиток в один із центральних секторів, я провів таким чином свій перший фоторепортаж. Надруковані власними силами фото десь зникли за наступні роки. Кілька років тому, знайшовши плівки, відновив зняте. Звісно, якість не та, але раритетність це компенсує. Опублікований фоторепортаж неодноразово перепубліковувався в мережі інтернет.
Зрештою, це тоді був виняток. Я багато фотографував на "Зеніт", сам робив ч/б фото. Є в мене в архіві, зокрема, фоторепортаж, як знімали в Тернополі пам’ятник Леніну (другий в Україні – після Червоноармійська в 1991 році). Та наступний мій футбольний фоторепортаж був знятий значно пізніше…
– Від юнацького хобі до сучасного фотоблогу – великий шлях. Задум зробити інтернет-ресурс про рідну команду довго виношували?
– Рішення прийшло упродовж години! Ідея виникла в день повернення Ниви у першу лігу (2009 року). Я був за межами Тернополя, а на матч збирався йти мій друг. Я задзвонив йому, чи зможе він коментувати матч по телефону. «Чому б ні», — сказав він. За годину до матчу було створено сайт на безкоштовному хостінгу, що складався з однієї сторінки, на якій я вів текстову трансляцію. Нива тоді програла Львову – 0:4. Репортаж вівся неякісно, адже я не мав досвіду, до цього не готувався і не знав нюансів. Та онлайн викликав зацікавлення. Якщо не помиляюся, це була перша така трансляція в історії клубу.
До наступного матчу в Бахчисараї (Севастополь – Нива) я підготувався краще. Товариша відправив у Крим. Мені цікаво було розвинути тему. За онлайном слідкувало одночасно до 320 чоловік, і це було досить багато для команди з першої ліги на той час. Маємо на увазі, що сайт регіональний, а надворі 2009 рік, коли ще не кожен сидів в інтернеті.
Але сталася інша проблема. Безкоштовний трафік виявився не "гумовим", і в якийсь час використався ліміт. Сайт обвалився. Однак в мене вже був у цей момент вільний домен під інший проект (саме в той час я починав займатись веб-дизайном і робив сайт для замовника, який ще не був опублікований). Вистачило кількох хвилин, щоб переадресувати трансляцію на іншу адресу. Так бажаючі дослідкували матч до кінця. На наступний матч в мене вже була адреса проекту, яка існує зараз – Karacool.
Зараз все сказане викликає подив, але тоді інформаційний простір був значно бідніший і кожне джерело було досить цінним, тож увага була велика. Саме це спонукало мене продовжити тему, яка раніше здавалась мені одноденною пригодою. Згодом я відмовився від онлайнів, бо одному це робити було неможливо, а однодумців у мене тоді не було (хоча, мабуть, і знайшов би, якби пошукав, але напружувати друзів не хотілося). Але тема залишалась цікавою, і поступово виник формат фоторепортажу.
– Звідки таке дивне ім’я сайту – Karacool?
– Насправді, спочатку це був мій нік на форумі сайту Ниви, і при створенні власного сайту я вирішив назву не змінювати. До того ж, спочатку це було не більше, ніж забавка. Не думалось, що надовго. А потім змінювати назву було уже не варто, бо до неї вже всі звикли і була певна ідентифікація…
До слова, цей мій проект важко назвати сайтом чи порталом. Адже, щоб якісно і, головне, швидко вести новинарний сайт, повинен бути колектив з розмежуванням функцій. А у мене більше авторський блог, якому можу приділяти обмежену кількість часу, адже в житті є не тільки футбол.
– Скажіть, скільки приблизно виїздів ви здійснили з Нивою?
– Загалом таких поїздок 70-80. Підрахунок не веду, але при нагоді це питання для себе уточню, щоб про соту, якщо така намічатиметься, знати заздалегідь
– Які це були міста – Україна, чи, можливо, й за кордоном команда бувала?
– Нива в останні роки не їздила за кордон. Навіть на передсезонний збір – наприклад, у Туреччину. Іноді, як, наприклад, влітку 2014 року, взагалі збирались перед самим початком турніру. Я жодного разу не їздив за кордон на матчі Ниви. Щодо географії по Україні, то це – «вся Україна». Від Добромиля (Львівщина) до Донецька та Криму.
– Як ставиться до вас команда? Беруть вас із собою? Гравці, тренери, президент спілкуються з вами?
– Команда вирушає на виїзди заздалегідь, тому на матч я їду самотужки. Назад, якщо це по дорозі, подорожуємо разом. Але я більше живу у Києві, ніж Тернополі, тож не завжди співпадає маршрут.
З гравцями у мене рівні відносини. З кимось спілкуюся більше, з кимось менше. Загалом, у день матчу, коли переважно випадає нагода побути з командою, футболісти, в першу чергу, зосереджуються на грі, тож я намагаюсь бути «в тіні». З тренерськими штабами різних складів завжди були позитивні стосунки. Кожен, хто приїжджає на гостьовий матч своєї команди, додає стимулу футболістам і тренерам. Зокрема, хочу сказати і про фанів Ниви. У них таке правило – хоча б один їхній представник з атрибутикою має бути на матчі. І від цього є результат – у команди відносно хороша статистика у гостьових матчах.
Звичайно, при нагоді спілкуємось з президентом Ниви. Він, як я знаю, позитивно сприймає мою діяльність. Як колись сказав Автанділ Мдінарадзе – все, що сприяє популяризації команди, йде їй на користь.
– А як ставляться фани Ниви до вас? Впізнають?
– Іноді трапляється, що у Тернополі впізнають. Це також одного разу було в поїзді. Для уболівальників Ниви моя діяльність – це, перш за все, альтернативне джерело інформації. Для рівня зйомки матчів першої ліги, коли працює одна камера, що дає переважно загальний план, фотозйомка має певні переваги, бо настирний фотограф зможе краще передати деталі...
Взагалі, у мене до ультра хороше ставлення. Говорю перш за все про фанатів Ниви, але, мабуть, це відноситься в значній мірі і до фанатів інших клубів. Переважно, це добре фізично розвинені хлопці, які ведуть правильний спосіб життя і мають високі моральні принципи. І пропагують їх. Наприклад, ультрас Ниви виготовили стікери, які вразили і викликали повагу. Поруч з лого клубу – гасло "Досить бухати – займайся спортом!" Реально, це більш діюча соціальна реклама, аніж на бігбордах...
В останні роки ультрас стали більш організовані, викорінені в значній мірі кримінальні, хуліганські елементи, між фанатськими групами зазвичай існують дружні стосунки та взаємовиручка. Про підтримку єдності України навіть на міжнародному рівні навіть не говорю – це всі знають. Звичайно, в ультрас є певний уболівальницький максималізм. Подекуди він виходить за рамки. Але потрібно бути до цього по можливості поблажливими. Без них футбольний матч втратив би свої яскраві барви. Петарди і файєр-шоу – теж невід’ємна частина футболу. Єдине – такі заходи мають бути безпечними, не створювати незручностей та не ображати нікого. Організатори фан-сектору мають тримати дисципліну і нести відповідальність. Звичайно, я однозначно проти насилля, проявів расизму і т.д. Гості і учасники матчу мають відчувати свою безпеку.
– Який виїзд залишився у вашій пам’яті більше всіх?
– Що запам’яталося? Поїздка в Калініне! Там наша команда мала грати з місцевим Феніксом-Іллічівцем. Я дістався з пересадками в Красногвардійськ, а на автовокзалі виявилось, що автобус в Калініне їздить один раз на день і відправився 20 хвилин тому. Довелось брати таксі – добре, що були гроші. Водієм виявився кримський татарин, який, взнавши, що я родом "з-під Львова" почав дуже прихильно ставитися і всю дорогу говорив, яке гарне місто Львів і які хороші люди галичани. Ми заїхали швидко, з позитивним настроєм і дешево.
З Нивою тоді теж трапилась цікава історія. Вони прибували в Калініне перед грою. Година до матчу – а команди ще немає... Десь за 45 хвилин приїхали. Виявилось, що в Криму два Калініних, і водій поїхав не в те, що треба. Добре, що вчасно схаменулися – хтось з досвідчених гравців (здається, Гурка) підказав.
Нива тоді поступилася кримчанам (0:2). Дорога з Криму в Київ була по розкладу транспорту несприятлива. Тож я поїхав через Дніпропетровськ, побувавши заодно на цікавому матчі Дніпро — Шахтар (2:2), від якого отримав велике задоволення.
– З ФК Тернопіль ви ніколи не їздили, чи це закрита тема?
– Тема не закрита. При бажанні і якщо випадає нагода буваю на матчах. В цьому сезоні такого не було (окрім дербі), але це перш за все через зайнятість, а не якесь табу. Фотозйомок матчів ФКТ (окрім дербі) не було. Це не формат мого проекту.
Взагалі, я був задоволений виходом ФК Тернопіль у першу лігу. Тим, що Нива команда матиме на один виїзд менше. Тим, що уболівальники Ниви, які переважно не їдуть на гостьові матчі, побачать на один матч більше своєї улюбленої команди. Та й два дербі в сезоні в Тернополі – неординарне явище. Коли команди грали у другій лізі, на рівні керівництва не було великих протиріч. Лише суперництво. Принаймні, так мені здається.
Однак останнім часом збільшилось нездорове протистояння. Коли ультрас Ниви не пустили на матч своєї команди і вони весь матч простояли за брамою в своєму місті – виглядало дико і незрозуміло. Звичайно, у кожного своя правда і керівництво ФКТ має якусь причину. Але я до цього ще не бачив, щоб тверезих, нормально організованих фанів не пустили на футбол (крім одного разу в іншому місті, коли вони запізнились на матч, їх з питань безпеки пропустили у перерві).
– Ви бували на матчах Ниви фактично з самого початку цього клубу – як тільки він перебрався із області в Тернопіль. Яких гравців, котрих вдалося побачити за ці роки, згадуєте із найбільшим задоволенням?
– Не буду оригінальним. В 80-і роки, звісно, це Петро Прядун (він пішов від нас 13 жовтня цього року). Останні роки він прожив в Америці і звісток від нього практично не було. Знайшовся номер телефону, по якому колись з ним спілкувався один з його друзів. Я намагався додзвонитися в США протягом останніх місяців, але він не відповідав. Як його прихильнику і журналісту, мені цікаво було знайти його і поспілкуватись, але, мабуть, я був не дуже настирним та й думав, що ще на це колись буде час...
До речі, гарну статтю написав про Петра Прядуна Іван Вербицький. Багато з написаного мені оповідали саме так, як описано в статті, тож все дуже точно і актуально для уболівальників було опубліковано одразу після трагічної звістки. Це був лідер команди, який заворожував глядачів. Всі ходили перш за все саме "на Прядуна". Невисокий і моторний, своїми нестандартними діями він створював незвичайні моменти на футбольному полі та викликав овації в публіки. За манерою гри нагадував тодішнього нападника донецького Шахтаря Віктора Грачова.
Я не любитель автографів, назбирав за своє життя їх усього три-чотири, хоча в останні роки можливостей було чимало – довелося працювати, спілкуватись чи бачитись з багатьма знаменитостями чи просто цікавими людьми. Навіть не думалось про автографи. Але один з автографів, який маю – Петра Прядуна.
У наступні роки вразив Ящук. Важко назвати його кумиром – надто мало часу провів у Ниві (2 роки, 34 матчі), однак він виділявся у команді і захоплював грою. Рівень гри та шедевральні голи, які йому вдавалося забивати, свідчили, що він перевищив рівень середняка вищої ліги, яким тоді була Нива і йому йти далі... Хет-трик в Донецьку Шахтарю — багато що означає. Надалі він переїхав у Бельгію, де назбирав чимало нагород з Андерлехтом.
Ігор Біскуп. Від народження команди він з нею. Він усі роки грав у цій команді, зігравши найбільшу кількість ігор. Він у ній зараз працює тренером, і, я впевнений, ні в кого не підніметься рука і навіть думки не буде звільнити Ігоря Івановича, поки він цього не захоче.
Я радий, що маю змогу досі спілкуватися з лідерами команди 80-х, що працюють або працювали у клубі – Біскупом, Мацюпою, Яворським, В.Венгриновичем, що працює в структурі стадіону, на якому творив історію Ниви.
– Тож для вас футбол і, зокрема, пов’язане з ним хобі – це спосіб релаксації і зцілення душі?
– Так, причому інколи футбол зцілює в буквальному сенсі. Розповім таку цікаву історію. Одного дня просинаюся зранку – температура 39. Все, сьогодні на футбол (Нива – СКА Київ) – зась. Не пішов у школу. Пролежав день, на стадіоні розпочався перший тайм матчу. Не втерпів. У кінці першого тайму я на стадіоні. Повні трибуни. 1:1 – Нива тисне. Особливо виділяється попереду Прядун. Його збивають, і Яворський реалізовує пенальті. Треба сказати, що обидві команди тоді були в лідерах і боролися за підвищення в класі. Тож початок другого тайму – вже СКА атакує, напруження зашкалює. Тут Прядун розпочинає з центра поля, проходить чотирьох суперників і наостанок його збиває воротар. Стадіон шаленіє. Петро влучно пробиває пенальті. Загальний рахунок матчу був 3:2, Нива тоді стала третьою, а СКА – четвертими. А вище пішла Зоря.
Приходжу після матчу додому радісний і... здоровий, температура в нормі. Ось така терапія.
Артур Валерко, Football.ua
