Керчу: "З Нафтаном ледве не заскочили у медалі. Пропонують залишитися і на наступний сезон…"

Лівий латераль Олег Керчу є рекордсменом Буковини за кількістю проведених матчів. Однак цього року він, після багатьох років, проведених у чернівецькій команді, вирішив спробувати свої сили за кордоном і приєднався до численної української легіонерської когорти у чемпіонаті Білорусі. У своєму новому клубі, Нафтані, Олег виступав разом із земляком Русланом Гунчаком. Завдяки вагомій допомозі двох буковинців, котрі були гравцями основи та лідерами новополовчан, скромний клуб із невеликим бюджетом увірвався до групи лідерів місцевої вищої ліги, всерйоз претендуючи навіть на медалі та місце в єврокубках. І хоча у підсумку на континентальну арену вийшли звичні борисовське БАТЕ, мінське Динамо та солігорський Шахтар, а Нафтан посів п’яте місце, команду з українськими легіонерами назвали поруч із ними відкриттям сезону. Ще б пак, адже ця вона відбирала очки навіть у грандів білоруського футболу! Про успішний білоруський дебют, українське земляцтво та враження від першого легіонерського досвіду ми поговорили з буковинцем Олегом Керчу. 

– Якщо чесно сказати, Білорусь та її футбол нічим не здивували, – зізнався Олег. – По-перше, перед поїздкою туди я, звісно, дещо почитав про місцевий чемпіонат, його провідні клуби та ту команду, куди я їду. По-друге, сама по собі Білорусь – це сусідня держава з подібним менталітетом, мовою. Вони ж також слов’яни, та ще й відносно недавно жили в одній країні з нами. Менталітет у нас майже однаковий, і перехідного періоду мені не потрібно було. Як тільки прибув туди – мене в команді добре прийняли, тому швидко освоїлися. А в плані футбольному – я знав, що чемпіонат там не з числа найсильніших у Європі. Було, звісно, декілька команд вельми непоганого рівня, але всі інші – слабкіші, а три-чотири команди – й узагалі низького рівня. 

– У Нафтані ще до вас з’явився буковинець – Руслан Гунчак. Якими були його відгуки про цей клуб і цей  чемпіонат? Що він радив вам перед переїздом? 

– Радив показати усе, що я вмію. До слова, якраз Руслан мені й запропонував поїхати й спробувати свої сили в Нафтані. Так вийшло, що минулої зими ми підтримували форму в Чернівцях, разом бігали. Ось Гунчак і сказав: «Давай, збирайся у Новополоцьк. Пройдеш перегляд – якщо підійдеш, то залишишся». Так і вийшло – після місячного перегляду підписав контракт. 

– Були варіанти в Україні? Чи вам хотілося пограти за кордоном?

– Були, один навіть з імовірністю десь на 90%, але зараз я навіть кажу, що добре, що туди не перейшов… 

– Що ж за варіант такий? 

– Мене запрошував Лутков в армянський Титан – ще до тих подій, які потім розпочалися в Криму. В мене навіть була попередня домовленість приїжджати до них на збори, але так сталося, що моя кар’єра повернула в інший бік. Нині не жалкую. 

– Говорячи про Нафтан, бачимо, що там багато гравців, які раніше виступали в Україні. Причому, не лише ті, хто прибув із чемпіонату України, а й той же білорус Сучков, котрий грав за Карпати та ФК Харків, українець Кривобок, який багато років уже грає в сусідній країні. Як вони про наш футбол відгукуються? 

– В принципі, цілком позитивно. Хлопці тут дружні, товариські – я з усіма товаришував, а ті, хто знає український футбол, відзначають його високий рівень. Сучков завжди каже, що Україна йому подобається, а Львів і Харків – чудові міста. Говорить, що з теплотою згадує ті часи, коли грав у нашому чемпіонаті. Скажу, що й Кривобок, можливо, грав би на батьківщині, але в нього так ситуація склалася, що він там знайшов дружину, тому й залишився там на багато років. 

– Новополоцьк представляє Вітебську область, відому і деревообробною, і нафтопереробною промисловістю. А чим займаються спонсори вашого клубу – якщо судити з назви, то якраз нафтою? 

– Нафтопереробний завод – найбільший у Білорусі. Сама Вітебська область ближче до Прибалтики. Вона, до речі, нашу команду не спонсорує – у нас господар – підприємство. До слова, ФК Вітебськ нещодавно виграв стикові матчі й вийшов у вищу лігу, тож тепер буде, я так розумію, сусідське дербі. 

– Стереотипи щодо Білорусі – чистота, збережена власна промисловість, «залізна рука». Вони підтвердилися? 

– В принципі, так. Хороші дороги, чистота-порядок, якісні продукти (говорю про молочні – інші, в принципі, у нас не гірші). 

– З того, що довелося чути й бачити, знаю, що Нафтан вважається одним із найскромніших в лізі за інфраструктурою. Білоруські колеги навіть охарактеризували місцевий стадіон як найгірший у лізі. Що там – дійсно біда? 

– На жаль, так. Білоруська преса в інтерв’ю також про це запитувала – довелося визнати, що стадіон та роздягальні у Нафтана чи не найгірші серед усіх учасників вищої ліги. 

– Зате сусідня країна справедливо гордиться Борисов-Ареною, і навіть наші легіонери, які пограли й в українській Прем’єр-лізі на об’єктах Євро-2012, високо оцінюють якість та комфорт цієї споруди. Довелося пограти на найновішому стадіоні Білорусі? 

– Так, що-що – але Борисов-Арена вражає. Двічі на ній грав, обидва рази отримав задоволення навіть від самої атмосфери, яку створює гарно збудований стадіон. Хоча білорусам важко – там же грає не лише БАТЕ, а й мінське Динамо, і крім матчів цих команд на всіх фронтах, тут ще й національна збірна базується. Але, попри завантаженість арени, її працівники справляються. Востаннє ми грали там уже в листопаді, але все одно газон був в непоганому стані. 

– Білорусь – футбольна чи хокейна країна? 

– Якщо розібратися, то більшою мірою хокейна. У кожному місті збудована велика сучасна хокейна арена. Багато коштів вкладається у зимові види спорту – і не лише в хокей, а й у той же біатлон. 

– Неприємна для наших сусідів особливість їхнього чемпіонату – мала відвідуваність. Якщо дивитися матчі їхнього чемпіонату, впадає в око, що на вищу лігу ходить не більше людей, аніж на ту ж Буковину в першому дивізіоні… 

– На жаль, так воно і є. Хіба що у клубах першої шістки ходить стільки ж вболівальників, як у Чернівцях, а, може, й трохи більше. 

– Формула проведення білоруського чемпіонату з осіннім розділом на шістки вам сподобалася? 

– Ну, зважаючи на те, що для мене вона в новинку, та ще й моя команда грала восени з сильнішими, мені, начебто, не випадає скаржитися – було цікаво. Але загалом мені ця формула не здається ефективною, бо ті, хто входить у першу шістку, уже фактично вирішили свої завдання, а ті, хто в іншій шістці – також уже не мають великої інтриги. 

– За вашими відчуттями, велика різниця між цими двома шістками? 

– Ні. Мені здалося, що, як мінімум, три команди із нижньої половини турнірної таблиці нічим не слабкіші від першої шістки, і тому навіть трохи прикро за них, що вони остаток сезону були позбавлені можливості грати з грандами. 

– Щоб трішки відійти від теми їхнього чемпіонату, але при цьому триматися нитки розмови, пропоную поговорити про тему збірної Білорусі – нашого суперника по відбірному турнірі. Вас здивувало призначення Олександра Хацкевича головним тренером білоруської національної збірної? 

– Ні, не сказав би. Навпаки – закономірно, що вони так вчинили. З кожним разом їхня збірна обпікалася, графік її виступів був все гіршим і гіршим, а от Хацкевич – фахівець із непоганим досвідом (а надто – футболіста) та вольовим характером. Він для них свій, білорус, тож закономірно, що він очолює збірну своєї рідної країни. 

– У складі Буковини ви грали і проти Хацкевича-гравця, і проти Хацкевича-тренера. Які риси вирізняють Олександра Миколайовича? 

– Проти нього як гравця дуже важко гралося, він – із серйозних, принципових футболістів, які, навіть  опиняючись у резервній команді, грають на повну силу. Динамо-2 під його керівництвом також було хорошою командою. Хоча у цієї команди за самим її статусом наймолодший склад в лізі, але всі ті хлопці старалися, адже грали заради того, щоб показати себе й пробитися у першу команду, в Прем’єр-лігу. Тому я відзначив би Хацкевича як професіонала, який завжди лишався професіоналом. 

– Цікавий момент: ще недавно Хацкевич працював у першій лізі України. Як у Білорусі сприйняли інформацію про його призначення? 

– Позитивно. Вболівальники його ще як хорошого гравця знають, та й багато гравців, які раніше не потрапляли у збірну, зараз оживилися і сподіваються, що він зверне на них увагу. А такі є. Достатньо сказати, що Олександр Глєб – я вважаю, дуже хороший футболіст – останнім часом не викликається у збірну. А зараз, я думаю, трішки підніметься рівень футболу в самій Білорусі і Хацкевич відкриє нові імена. 

– А у Нафтані є потенційні кандидати у національну збірну Білорусі? 

– Так, у нас є двоє таких гравців – це наш нападник і найкращий бомбардир Демидович, а також наш досить результативний напівоборонець Жуковський. 

– У Лізі чемпіонів цього сезону донецький Шахтар двічі розгромив БАТЕ – навіть дещо неочікувано для багатьох. Що це було? Це об’єктивне співвідношення сил українського і білоруського чемпіонів?

– Думаю, так. Рівень Шахтаря набагато вищий – там і гравці більш висококласні, і тренер досвідчений. БАТЕ, напевно, «перегоріло» – припустилося багато помилок, і досить рано голи пропускало. А в матчі із суперником, який значно вище рівнем, це згубно. 

– На сьогоднішній день українці – це найбільша легіонерська група в чемпіонаті Білорусі, а сам білоруський чемпіонат має найбільше українських гравців серед усіх закордонних. А про кого із наших земляків найбільше говорять преса, спеціалісти, вболівальники? 

– У солігорському Шахтарі грають екс-гравці прем’єр-лігових клубів – Артем Старгородський (Арсенал Київ) та Ілля Галюза (Зоря Луганськ). У складі своєї білоруської команди вони виграли бронзові медалі та кубок цієї країни. Хто ще? Невмивака із Гомеля, Яковлєв із БАТЕ (я його раніше навіть особливо і не знав, поки його не запросили із Слуцька в Борисов). 

– А вас із Гунчаком як преса оцінює? 

– Кажуть, що ми провели непогану роботу. Все-таки раніше Нафтан боровся за виживання, а цього сезону претендував на медалі. Ми із Русланом всі ігри починали у стартовому складі, тож, напевно, теж чимось змогли допомогти новополочанам…

– Приємно було бачити список гравців, які провели найбільше ігрового часу в сезоні-2014 вищої ліги Білорусі. Серед них – і ви з Гунчаком, у першій десятці… 

– Навіть і не знав. Думаю, Руслан лідер? Він дійсно взагалі був незамінним, а я трішки пропустив через невеличку дискваліфікацію через перебір карток. 

– В чому секрет такого переродження Нафтана? Адже ж і справді команда відома як скромний середнячок із доволі економним бюджетом (коли там працював Кучеров, він був передостаннім в лізі)…

– Гадаю, велика заслуга в цьому тренерського штабу. Головний тренер – Валерій Стріпейкіс, тренери – Олег Сидоренков і наш земляк Тарас Чопик. Вони підібрали гарну команду, зуміли об’єднати її навколо однієї мети. Коли було важко, десь не виплачували гроші, тренери знайшли спосіб підійти до кожного гравця персонально, провести правильну розмову, щоб ми усі разом дограли чемпіонат гідно. 

– Ви грали на звичному лівому фланзі? 

– Так, але більше не в півзахисті, а в захисті, а в кількох матчах – навіть опорником. Більше працюю в захисті, не ходжу на стандарти, і навіть казали вперед особливо не йти – команда наша грала від оборони. 

– Але пенальті, якими ви так відзначалися у Буковині, не б’єте… 

– Тут є люди, які цим займаються – їх ще до мене затвердили у ролі штатних пенальтистів. 

– Бачив ваші зустрічі з солігорським Шахтарем і БАТЕ, і ви у них змогли відібрати очки. Це найкращі матчі Нафтана в сезоні? 

– З БАТЕ в гостях ми навіть вигравали й мали забивати іще, але пропустили в кінцівці, тож зіграли у підсумку внічию – як і з солігорцями. А я б іще відзначив матч у Гомелі, коли ми добилися розгромної перемоги (це вже, здається, у фінальному колі було). 

– Були у Нафтана реальні шанси зачепитися за єврокубки? 

– В принципі, такого завдання навіть і не було – нас націлювали на те, щоб потрапити у першу шістку, і ми це виконали. А так – грали весь сезон практично одним складом, тож важко було всерйоз конкурувати з місцевими грандами (тим більше, що, здається, і від самого керівництва клубу не було зацікавлення в єврокубках…). Але й так – п’яте місце дуже хороший показник. 

– Наскільки я пам’ятаю статистику, Нафтан задіяв чи не найменше гравців у сезоні… 

– Так, і під кінець року це відчувалося. 

– Як охарактеризуєте стиль білоруського футболу? 

– Він, більшою мірою, силовий – коли команди приїжджають на виїзд, то стараються грати від оборони. Є не так багато гравців і команд, які демонструють більш технічний футбол.

– Якщо уявити собі Буковину кращих часів у чемпіонаті Білорусі, за яке місце вона там би боролася? 

– Ну, звісно, за єврокубки та медалі було б важко змагатися, але за четверте місце – чому ні? 

– Будучи за кордоном, слідкували за рідною командою? 

– Звичайно. Тим більше, що інтернет дозволяв як читати новини, так і матчі дивитися. 

– Із того, що чуєте зараз на батьківщині, є у Буковини «світло в кінці тунелю»? 

– Ой, я навіть не знаю… За команду прикро – коли дивишся на результати, інтерв’ю гравців і тренерів – душа плакала за рідний клуб. Стільки зусиль було прикладено, стільки сил витрачено, щоб підняти Буковину до найкращих команд першої ліги – а зараз команда серед аутсайдерів, переживала безгрошів’я, аж десь пізно восени остаточно набрала склад і почала очки набирати…

– Як вважаєте, Буковині під силу залишитися в першій лізі? 

– Все буде видно по тому, як вони будуть працювати під час зимового контракту. Якщо покращаться фінансові умови, якщо вдасться посилити склад і провести гарні збори – будемо бачити. Зараз такий нестабільний час, що наперед важко прогнозувати. 

– Наш сайт запитував нових керівників ФК Буковина, чи знають вони, скільки земляків грають в інших регіонах і навіть інших країнах. І тоді президент клубу пан Гринюк сказав, що навіть з деким із них веде переговори про повернення. Це, часом, не з вами? 

– Ні, на мене, в принципі, ніхто не виходив – переговорів не вів. 

– А де думаєте надалі грати? 

– Зараз відпочиваю, надійшла пропозиція підписати новий контракт з Нафтаном – сиджу, думаю. Звісно, кожному гравцеві хотілося б дома грати, але як вийде… Побачимо. 

– Буковинських футболістів солідно доля розкидала. Ви з Гунчаком – у Нафтані, Платон – в запорізькому Металурзі, Орловський з Палагнюком – взагалі в Вірменії. Підтримуєте з ними всіма контакти? 

– Ще не спілкувалися – взимку, можливо, десь побачимося. До слова, от їх, можливо, й запрошують повернутися – молодих. 

– Ну, такі гравці, як ви з Гунчаком і Платоном, посилили б, напевно, будь-який клуб першої ліги. Таке повернення в Україну не виключаєте? 

– Хотілося б залишитися на батьківщині. Білорусь, хоч нам і близька і не так далеко знаходиться, але це не Україна… 

Артур Валерко, Football.ua