Хронометрично Юрій Гудименко провів в Україні менше двох років. Та й зіграв він за наші команди всього лиш півсотні матчів. Проте за такий ультракороткий відрізок часу цей футболіст вписав своє ім’я в історію українського футболу. Перший чемпіон України, найкращий бомбардир прем’єрного чемпіонату, творець дебютного покеру і автор першого виїзного гола збірної України – блискавичний перелік рекордів та досягнень.

Майже всю свою кар’єру уродженець Киргизії провів у Росії, однак встиг відзначитися забитим голом за новостворену збірну України, зігравши при цьому лише у двох поєдинках. Майстер ефективності і геній корисності стрімко ввірвався у наш футбол і так само раптово його покинув. Щоправда, залишив яскравий слід і чималий спадок. 

"Якщо при +45°С полити газон, то футболісти повмирають на полі"

- Юрію Аркадійовичу, як минає ваш карантин?

- Карантин запроваджують не просто так. Тому потрібно його дотримуватися і виконувати вказівки відповідних відомств. Я нечасто виходжу з дому.

- У Волгограді ви провели лише сезон. Чому вирішили там залишитися після завершення кар’єри?

- На той момент наш Ротор був прекрасною командою, ми стали переможцями Першої союзної ліги. Місто сподобалося, люди добре ставилися, тому захотів повернутися сюди, коли остаточно розпрощався з футболом.

- У вас українське прізвище, попри те, що народилися ви у Киргизії.

- Мій батько і навіть моя бабця народилися у Киргизії. Наприклад, бабця з’явилася на світ у 1905 році. Мабуть, причину цього варто шукати у часи сивої давнини – епоху великого переселення народів за правління Петра Столипіна. Очевидно, людей з України переселяли в Азію.  

- Давайте внесемо ясність: ГудИменко чи ГудимЕнко?

- А хто знає? В Узбекистані в передматчевій програмці взагалі писали "Гудамека". Традиційно в Україні мене називали ГудИменком, а в Киргизії і Росії я – ГудимЕнко.

- Киргизькою мовою не володієте?

- Ні, в дитинстві спілкувався виключно російською. Киргизька мова викладалася лише в одній чи двох місцевих школах. У дворі всі діти використовували російську. Мій рідний Бішкек, який називався тоді Фрунзе, був чудовим містом. Якби СРСР не розвалився, я би повернувся жити у Киргизію. В дитинстві комп’ютерів ми не мали, зранку до ночі перебували на вулиці. Я ж не тільки у футбол грав. Зараз з усмішкою згадую наш хокей зі шваброю. Що вдієш, якщо телевізор показував два канали – і обидва тільки й розповідали про те, яка партія хороша.

- Ігор Шквирін згадував, як у рідному для нього Ташкенті на очах плавилися світлофори від спеки. Ваш Бішкек теж бив температурні рекорди?

- У нас також було спекотно – як і у всій Азії. Хоча цей баланс вирівнювався завдяки ночі – у цей час надворі прохолодно. Якщо чесно, то в деяких українських містах спека відчувалася більше, ніж в Киргизії, де більш сухе повітря. Нехай тут висока температура, однак в Україні та Росії на полі почував себе менш комфортно через надмірну вологість. Проте найбільше вражень у мене залишилося від селища Ханка. Чув таке? Добре, що не чув.

- Чим воно унікальне?

- Це невеличке селище в Узбекистані, де на стадіоні навіть води не було. Зате існувала місцева команда, у складі якої виступало чимало українців. Душові кабінки організували собі прямо на полі. Місцеві умільці встановили чан і обладнали його шлангами. Так і вмивалися після поєдинку (посміхається). Я об’їздив повністю Киргизію, Узбекистан і Казахстан, але такого шедевру ніде не бачив. Щось схоже тільки зустрічав в узбецькому Шахрисабзі.

- Можна уявити якість місцевого газону.

- Там просто суха трава. Зрештою, якщо в Узбекистані при температурі +45°С полити газон, то футболісти повмирають під час матчу.

- Про футбольну інфраструктуру цього регіону ви розповіли. Цікаво почути кілька слів про місцеву кухню.

- Найбільше я любив, коли мама готувала манти. Їв колись манти?

- Ніколи.

- Усі мої дружини готували дуже смачні манти. Ще люблю місцевий суп лагман. Моя нинішня жінка не може ніяк навчитися готувати цю страву. А лагман надзвичайно смачний! Власне, як і вся азійська кухня.

"Казав Кучеревському: "Це не мій рівень, відпустіть мене"

- З дитинства ви дуже багато забивали. Згодом ця результативність проявилася у вашій першій професійній команді – Алзі, що представляла Бішкек.

- Після 8-го класу усіх талановитих хлопців залучали до збірної республіки. У складі цієї збірної ми їздили на різноманітні турніри: "Надія", "Юність", чемпіонат спецшкіл. Я ще там багато забивав – якось так складалося. Мене помітили в Алзі, хоча я не розраховував на потрапляння в головну команду країни. Коли татові озвучили мою зарплату, то він сказав: "Йди, синку".

- Можна припустити, що ви швидко почали заробляти більше за батька?

- Я з простої робочої сім’ї – тато працював зварювальником. Мабуть, вже у 18 років я приносив додому більше за нього. Крім хороших заробітків, мені також пощастило з колективом. На початку 80-их ще існувало поняття "ветеранства". Як це виглядає? В команду приходить молодий футболіст і старші розпочинають його вчити: як йому ходити, як йому жити, як йому вмиватися, як їсти, як на дівчат дивитися. Ми дотепер зідзвонюємося з хлопцями з Киргизії, у нас зберігся контакт.  

- За Алгу ви зіграли шість сезонів, оформили майже сотню голів. Мабуть, пропозицій з інших команд вистачало. Чому обрали саме Дніпро?

- Варіантів справді було чимало. Насправді я взагалі не хотів їхати з Киргизії. Ключову роль відіграв у цій ситуації Рохус Шох, тодішній селекціонер дніпрян. Він настільки мене дістав, що я просто-таки втік з Алги (посміхається). Втім я не шкодував ніколи. В Дніпропетровську я познайомився з такими людьми! Я навчився грати у зовсім інший футбол. Зовсім! Друга ліга в Киргизії – це одне, а володар Кубка СРСР і друга команда країни – це інше. Спочатку мене не покидало відчуття шоку. Як люди швидко мислять, як вони працюють з м’ячем. Я кілька разів намагався піти звідти ще на зборах.

- Не вірили в себе?

- Підходив до Євгена Кучеревського і відверто зізнавався: "Це не мій рівень, відпустіть мене". Євген Мефодійович відповідав: "Терпи, синку, навчишся. Все у тебе буде гаразд". Кучеревський – надзвичайно розумна людина! Крім класного колективу, мені саме місто дуже сподобалося.

- Здається, спочатку Дніпро не міг вас заявити на офіційні змагання.

- Все через комерційні аспекти. У Киргизії підписав якийсь договір. Мені пояснили – це, щоб нам зарплату виплачували. Насправді виявилося, що я підписав контракт. Довго це тягнулося… Не знаю суми трансферу, цим займався Кучеревський. Але чув, що Дніпру довелося заплатити за мене доволі непогані гроші на той час.

- У Дніпрі вас забезпечили хорошими умовами?

- Я жив на базі, чекав на квартиру. Автомобіль не просив – я взагалі не їжджу за кермом. Квартиру пообіцяли, та в підсумку таки не дали.

"Не думав, що Калітвінцев досягне таких вершин"

- У складі дніпрян ви відзначилися єдиним забитим голом, зате яким – у ворота шотландського Хартса. Пас Кудрицького це магія?

- Коля такі передачі давав! Точнісінько на партнера. Якби голуб пролітав над полем, Кудрицький влучив би навіть йому в голову. Мені потім хлопці казали – якби я не переправив м’яч у ворота шотландців, вони б мене вбили. До речі, в Кудрицького була інша унікальна особливість – він завжди залишався відкритим на полі.

- За сумою двох матчів Хартс переміг 4:2. По ділу?

- Складно сказати. Дніпро вже йшов на спад. Всі думали про те, як би кудись поїхати. Не існувало такої єдності і дружби. Залишили команду Антон Шох, Олександр Сорокалєт та інші хлопці – обстановка змінилася. Ми могли пройти Хартс, однак не вистачило завзяття і азарту.

- Згодом Дніпро зазнав ще суттєвіших втрат. Один з асистентів Кучеревського, Леонід Колтун, запропонував вам, Геращенку, Лєдяхову та Яровенку спробувати свої сили у Роторі.

- Залишати Дніпро мені було боляче, я не дуже хотів переходити в Ротор. Проте мені зробили таку пропозицію, від якої я не міг відмовитися. Я не встиг приїхати у Волгоград, мене ще навіть не заявили, а вже квартиру двокімнатну показують. В радянський період з цим було непросто.

- Про методи роботи Леоніда Колтуна ходять легенди.

- Леонід Якович – тренер свого часу. Він розумів людей, розумів мене. Вважаю, що Колтун не до кінця розкрився, хоча міг. Розбавив себе не на ті речі, на які потрібно.

- Кучеревський не ображався на вас?

- Це ж Кучеревський, великий тренер. Все він прекрасно розумів. Євген Мефодійович працював у Роторі в 2000-му році. Ми з ним зустрілися, обійнялися. Тренер знав, чому я покинув Дніпро.

- У тому Роторі розпочинав свій шлях Юрій Калітвінцев. Могли подумати, що він гратиме на такому рівні?

- Якщо відверто, то не думав, що Юра досягне таких вершин. Та це не відміняє того факту, що Калітвінцев – відмінний гравець з сильним характером. Великий молодець! Радий за нього, адже йому пощастило попрацювати з Лобановським і зробити розкішну кар’єру.  

"Головко різав так, що піджак завертався"

- У 1992-му році ви опиняєтеся в Таврії, яка готувалася до старту в першому чемпіонаті України. Як виник цей варіант?

- Колтун посварився з президентом Ротора Володимиром Горюновим і частина футболістів покинула Волгоград. Лєдяхов пішов у Спартак, Калітвінцев – у московське Динамо. Одного дня мені зателефонував Анатолій Заяєв: "Приїжджай в Сімферополь". От я і поїхав.

- На старті чемпіонату могли повірити у те, що Таврія здобуде золоті медалі, а ви станете найкращим бомбардиром?

- Ні, ні… Ніщо цього не віщувало. Просто у нас сформувалася хороша команда, яка представляла класне місто. Тільки згодом ми помітили, як все добре складається – час минає, а Таврію ніхто не може перемогти, і ми виграємо у всіх. Взяти того ж Олександра Головка – чудовий захисник. Різав так, що піджак завертався. Йому допомагав Микола Турчиненко – це чудова пара. Вони мали чітке завдання. Відібрав м’яч – віддай Сергію Шевченку.  

- Чемпіонська Таврія програла тільки одного разу – 0:1 шепетівському Темпу. Сенсація?

- Визначальну роль відіграла жахлива поляна у Шепетівці. Мабуть, єдине погане поле в Україні. Трави майже нема, лиса земля… Як же ми погано грали! До речі, в Україні мені завжди подобалися умови для футболу. Навіть навесні прекрасні поля. А ще відмінні готелі.

- В другому колі Темп приїжджає у Сімферополь і пропускає шість "сухих" голів, чотири з яких до активу записуєте саме ви. Перший покер в історії українських чемпіонатів пам’ятаєте?

- На жаль, вже не пам’ятаю. Я чомусь думав, що я не Шепетівці забив чотири, а Карпатам. Значить відімстив Темпу – не можна було нас обігрувати (посміхається).  

- В чому секрет Анатолія Заяєва?

- Він кожного дня налаштовував нас на позитив і подвиги. У певний момент тренер відчув, що ми маємо шанс. Напевно, Анатолій Миколайович сам до останнього не вірив, проте закладав ці думки в наші голови. Заключний вирішальний матч в групі ми проводили у Донецьку з Шахтарем. Заяєв кожному з футболістів персонально доводив: "Ми виграємо, ми виграємо". Унікальний психолог! Таких постатей у наші дні просто немає. Як кажуть євреї, це люди з минулого часу.

- Звернутися до Анатолія Миколайовича із життєвим питанням могли?

- Безперечно. Проблем вистачало, особливо побутових. Втім завдяки ставленню тренера особисто у мене в Сімферополі жодних труднощів не виникало.

"Після гри з Шахтарем блював – був настільки втомленим"

- Кажуть, воротар Таврії Олег Колесов провів надзвичайний поєдинок з Шахтарем. Ви зіграли 0:0 і отримали нагоду зустрітися з Динамо в золотому матчі.

- Було страшенно складно. Коли СРСР розвалився, багато футболістів роз’їхалося. Тільки Шахтар нікого не відпустив. Варто глянути хоча б на склад: Щербаков, Ребров , Драгунов і компанія грали проти нас. Ми стояли на смерть, у це просто важко повірити. Після поєдинку я зайшов у роздягальню і блював – я був настільки втомленим, що шлунок назовні вивертався… Заяєв поміняв мене на 89-й хвилині, оскільки я ходити не міг. А ще Шевченко той матч пропускав – для Таврії це велика проблема. До речі, недавно з Сергієм спілкувалися і згадували цей момент. Шевченко для тодішньої Таврії це пів команди.    

- Футболісти часто запевняють, що на хорошому рівні по два тури за тиждень проводити непросто. Таврія 17 червня взяла участь у битві в Донецьку, а вже 21 червня протистояла Динамо у Львові.

- Ми справді не були свіжими. У Львові хлопці просто вийшли на поле і зіграли від душі. Нічого не боліло, за спиною не висів тягар, жодного мандражу. Насправді я не думаю, що те Динамо було сильнішим за Таврію.

- У чемпіонському сезоні ви зіграли в усіх матчах, крім золотого. Не встигли відновитися після Шахтаря?

- Смикнув м’яз – я просто не міг бігати. Якби вийшов грати, то "порвався" б на 5-й секунді. Заяєв відпустив мене додому. До Львова я прилетів сам рейсом з Волгограда в день матчу. Сидів з хлопцями на лаві запасних.

- Напруга була шаленою?

- Я не мав жодних сумнівів. Хлопці так грали, що я навіть не хвилювався. Пам’ятаю фінальний свисток – всі понеслися на поле. Заяєв страшенно кричав (посміхається). Ми підкидали його, раділи – ось це щастя, якого не так багато буває у нашому житті.

- Як вас приймав львівський стадіон "Україна"?

- Вільних місць майже не було. Спочатку Львів вболівав за киян. А наприкінці зустрічі люди почали кричати: "Таврія! Таврія!"  

- Чемпіонство святкували гучно?

- Нічого надзвичайного – я одразу після цього двобою вирушив у розташування збірної України. Ми випили трохи шампанського і пива в Сімферополі. Кожен святкував по-своєму, загальних гулянь не організували. Не пригадую, які преміальні ми отримали. Закарбувалися у пам’яті лише два телевізори: один маленький, а інший великий. Можливо, ще якісь гроші дали, не пам’ятаю.

"Було приємно захищати честь України"

- У вас був ще один приємний бонус – звання найкращого бомбардира. По ходу чемпіонату ви слідкували за конкурентами?

- Не особливо. Заяєв поставив нам завдання – потрапити в Кубок УЄФА, і ми жили цією ідеєю. Зрештою, моїм партнером був Сергій Шевченко. Він вирізав такі передачі, з яких забивав би кожен. Взагалі про звання бомбардира я дізнався тільки тоді, коли чемпіонат закінчився. Не здогадувався, що Гусейнов відстає на один гол. Моя позиція у тій Таврії – відтягнутий півзахисник, я не вважався чистим нападником. Я звик спускатися донизу, шукати м’яч, а тоді з глибини атакувати.

- Премії за титул голеадора не отримали?

- Коли їхав у національну збірну, то Анатолій Заяєв дістав зі своєї кишені тисячу доларів і сказав: "Це, щоб тобі нудно не було у збірній". Але не знаю, чи можна прив’язати це якось до мого бомбардирства. Гроші Заяєва я навіть витратити не встиг (посміхається). Другий запланований спаринг з Канадою не відбувся. Назад ми летіли окремо – я з хлопцями з Шахтаря добирався додому через Москву.  

- То були перші кроки новоствореної збірної України. Розуміли тоді значення цих матчів?

- Я Україну люблю, я її обожнюю. Це прекрасна країна. Мені було приємно захищати її честь, грати у цих кольорах. Не кривитиму душею, мене складно назвати великим патріотом – я провів там обмаль часу. Але Україну я завжди любив і зараз люблю.

- Ви стали автором другого гола в історії збірної. Пам’ятаєте його?

- У мене не дуже добра пам'ять, але цей гол чудово запам’ятав. Призетко промчався по правому флангу, відпасував під себе у центр, а я одним дотиком спрямував м’яч у ворота збірної Угорщини. За хвилину після цього отримав жовту картку – ці угорці неприємні такі, постійно кусалися. От я і відповів.

- Перед вояжем до Угорщини збірна вирушила в турне у США. Які емоції залишилися?

- Ми не були розбалувані такими поїздками. Я з Дніпром раніше відвідував Штати і Канаду, проте все одно було цікаво виїхати за кордон. Нас добре приймали всюди. Віктор Прокопенко провів одне тренування, назвав склад і все – це колектив, умовно кажучи, на два дні. Хоча імена надзвичайні: Ребров, Цимбалар, Нікіфоров… Я завжди вважав Україну великою футбольною державою. Не всі погоджуються з цим твердженням, але це факт. Три українські володарі "Золотого м’яча", проти одного Льва Яшина у Росії.

"Закінчення кар’єри? Дуже важко це переживав"

- У другому сезоні Таврія стартувала в Кубку чемпіонів. Якщо з Шелбурном проблем не виникло, то швейцарський Сьон просто не помітив українську команду. Різниця у класі була такою відчутною?

- Швейцарці виглядали сильніше за нас, це правда. Плюс наш чемпіонський запал зник, не було такого азарту. Ми начебто хотіли, та нам нічого не вдавалося, тому двічі без шансів програли. У тому сезоні я провів ще кілька матчів за Таврію і мав повернутися у Волгоград через сімейні обставини. А тоді мене запросили в московське Динамо.

- В команді Валерія Газзаєва ви також грали небагато.

- На першому зборі в Італії я зазнав травми – зламав ногу. Під час спарингу мене ззаду вдарили і я вилетів на тривалий період. Потім набрав форму, забив гол, віддав три гольові передачі. А тоді почалися чергові сімейні проблеми і довелося піти з Динамо.

- Ще менше часу ви провели у Ладі з Тольятті, яка у 1994-му на сезон ввірвалася у Вищу російську лігу. Знову травма?

- Власники клубу мали надзвичайно великі амбіції – збиралися у дебютному сезоні стати чемпіонами. Однак це складно і неможливо. Насправді нам трохи не пощастило на старті. Коли почалися поразки, то все посипалося. Якщо в людей багато амбіцій, то вони починають шукати крайніх. Одним з них обрали мене.

- Ви закінчили кар’єру, коли вам не було ще 30-ти.

- В Першій лізі виступав за Торпедо з Волжського. Там я порвав хрестоподібні зв’язки – все сталося банально, на тренуванні. На жаль, лікарі цього не помітили. Місяць втратив, вийшов на поле, а нога вже не працювала так, як повинна. Діагноз належний так і не поставили.

- Для футболіста завершення кар’єри – стресовий момент. Тим більше, якщо це відбувається у 29 років. Було складно?

- Я дуже важко це переживав. Усвідомлюєш, що ще 5-6 років можеш грати, але дивишся за грою лише з трибуни. Потім на область я ще трохи побігав, та це зовсім не те.

- Зараз працюєте у Волгограді дитячим тренером?

- Мені подобається працювати з дітьми. Хочеться розповісти про ті речі, які не вдалося реалізувати самому. Застерегти від помилок, пояснити незрозумілі моменти. На даний момент бачу в цьому свою місію.