Початок нашої розмови з Олегом Федюковим, легендою волинського футболу – недарма ж його за кількість сезонів у Волині та поважний вік назвали "луцьким Матеусом" - розпочався цікаво. Олег Іванович подивився на мій блокнот, який був відкритий на списаній до половині сторінці, і сказав: "Ну, ото до кінця листок допишеш та й по всьому". Але розмова вийшла настільки цікавою і захоплюючою, що година пролетіла майже непоміченою. Бо цій людині є що розповісти і про себе, і про тих партнерів, з якими він грав, і про тих тренерів, які вчили його футбольним премудростям.

Особливо про одного. Під кінець розмови Олег Іванович несподівано сказав: "Хлопці, ви в мене перші, хто не просить – розкажи щось погане про Кварцяного". А ми й справді не просили, бо він і сам розповідав все, що вважав за потрібне. Наприклад, історію цілком у дусі Віталія Кварцяного: після матчу з Оболонню, коли на прес-конференції ВВК посварився зі Слободяном, він зайшов до роздягальні, хитро поглянув на гравців, посміхнувся і сказав: "Так, я знаю, що ви п’єте пиво. Але не дай Боже від сьогодні хтось з вас буде пити пиво Оболонь"!

 Та й не тільки, і не стільки скандальні історії, пов’язані з нинішнім наставником Волині нас цікавили. Олег Іванович виявився дуже цікавим співбесідником – наприклад, дуже гарно зачепив шкільну тему, яка в нас, мабуть, мало кому цікава, але зрештою є однією з ключових у вихованні майбутніх футболістів. А як вам висновок "Футбол вбиває телебачення" - до якого ми з Ігорем прийшли, обговорюючи по дорозі до Луцька проблеми сучасного футболу? Приємно не те, що наші і його думки в цьому питанні збіглися, а в тому, що людина мислить нешаблонно. І відповідає на питання так само щиро і чесно, не ховаючись за красивими пустими фразами. І це приваблює. На жаль, сухим текстом важко передати емоційний настрій інтерв’ю – але, повірте, нам дуже не хотілося його закінчувати. Нічого, скоро Волинь святкуватиме 20-ліття чемпіонського титулу, так що буде привід ще раз приїхати до Луцька і, можливо, знову зустрітися з легендарним Олегом Федюковим. А поки що вашій увазі – откровення футболіста-довгожителя і молодого тренера. (Я спеціально прибрав з тексту питання, залишивши тільки слова Олега Івановича – бо, власне, і самих питань було зовсім мало, в них не було потреби, настільки Федюков легко переходив з теми на тему)

Галицько-волинська історія

Сам я родом із Миколаєва, що на Львівщині. Була в місті така команда Цементник (при цемзаводі, звісно), грала вона в чемпіонаті області. Причому були і перша команда, і дублюючий склад – чого, на жаль, зараз у нас на Волині немає. Через дубль я й почав підходити до основного складу Цементника. Футбол я любив настільки, що заставив купити батька велосипед – бо на тренування треба було близько двох кілометрів ходити. Під основу мене почали підпускати в десятому класі.

А ще так склалося, що в нас на "хімії" в Новому Роздолі сидів Валера Сиров, володар Кубку СРСР у складі Карпат. Так от команда його взяла "на поруки", а пізніше почав грати за нас і тренувати. Дуже велику школу я, так би мовити, пройшов поряд із ним – він також грав у захисті. А ще він мені ось у чому допоміг. Я після закінчення школі вступав до інфізу, не вступив (спеціалізацію на 5 здав, а твір на 2), прийшов час армії. І Сиров мені й каже: "Давай я тебе спробую прилаштувати в СКА Карпати".

Так я потрапив до Львова. Тренером в СКА тоді був Борис Рассихін. Пам’ятаю, як у 1984-му на першості команд збройних сил обіграли Угорщину з рахунком чи то 5:0, чи то 6:0. Вони на нас тоді сильно образилися… Так склалося, що на всі ті матчі – вони відбувалися якраз у Львові – ходив батько Мирона Маркевича. І от закінчується моя служба в армії, підходить до мене Мирон Богданович і каже: "Давай до мене в Луцьк. Не хочеш спробувати пограти в другій лізі?". "Чому ж не хочу", - відповідаю.

Треба сказати, що я якраз 1984-го року одружився. Це, як самі розумієте, теж був серйозним фактором під час вибору команди. Було у мене запрошення із Хмельницького – приїхали о третій ночі, забрали з дружиною. Привезли, дають ключі від квартири. "Ключі ключами, а ордер на квартиру де?" - питаю. Поговорив з дружиною, кажу їй: "Оля, щось мені тут не подобається". Вона погодилася – так ми тихенько зібралися й додому.

Ну, і приїхав потім до Луцька. Не сам – зі своїм другом Василем Леськівом. Ми служили разом, потім у футбол грали довгий час, сім’ями товаришували, до сьогодні спілкуємося. От ми з ним, значить, приєжджаємо до Луцька. А тоді, в радянські часи в другій лізі було правило, що в кожному матчі повинен грати один чи два гравці, молодші 19 років. Значить, як мінімум два місця зайнято. А там ще й досвідчені гравці, основа… Отак за перше коло ми з Васею вийшли всього по два-три рази на заміну. В інститут, знову ж таки, не вступили, квартир нам ніхто не дав. Треба ж щось робити…

А ми, коли тверезі, тихі й скромні. Тому взяли пляшку вина, удвох випили. Перед тим накатали заяву про звільнення, і в такому от стані йдемо до Маркевича. Він нас вже чекає. Ми йому заяви, а він нам – "Почекайте з тими бумажками. Їдьте поки що на два тижні додому, а там я вам подзвоню, тоді й подивимося, що далі робити".

Через два тижні Богданович дзвонить до мене – Олег приїжджай, тебе чекає ордер на квартиру. Я в шоці був, чесно кажучи. Отак ми з Леськівом повернулися і почали потихеньку вже грати в основному складі. А я за друге коло забив 6 голів – з позиції лівого захисника!

Дніпропетровське вікно в Європу

І тут прийшло запрошення з Дніпропетровська. Як це сталося – не знаю. Ми вже закінчили чемпіонат, готуємося до нового сезону, і тут приходить Маркевич і говорить, що на мене накинули оком в Дніпропетровську. Кажу йому у відповідь: "Як Ви скажете, Богданович, так і зроблю". І Маркевич вчинив грамотно. "Олег, - говорить, - сюди ти завжди встигнеш, а то є вища ліга, давай, пробуй". Так я й пішов – з тією умовою, що у разі, якщо я в Дніпрі не підійду, то з чистою душею повернуся до Луцька.

В ті роки, до речі, Дніпро робив такі собі турне по Галичині, Буковині, Закарпаттю – всюди грали товариські матчі. Отже вони якраз були в Тернополі, коли мені подзвонили і сказали, щоб я приїхав. А я тоді не сам повинен був їхати, а з Васею Сторчаком – він сам же з Ковеля, волинський пацан, так би мовити. Приїхали ми в Тернопіль, відіграли одну гру, другу в Чернівцях, і вже звідти попрямували до Дніпропетровська.

Дуже було цікаво працювати з Ємцем і Жиздиком. Ці люди для дніпропетровського футболу зробили все, що могли, і трохи більше. Люди з великої літери. На жаль, я там мало відіграв матчів. Запам’яталися дві гри на Кубок УЄФА з Легією. В Кубку СРСР виходив кілька разів, виграв Кубок Федерації. Обіцяли нам за ту перемогу присвоїти звання майстрів спорту, я вже зрадів, але потім щось там переграли і відмінили.

От ви питаєте, чи якось особливо налаштовували тренери ту команду на гру. Знаєте, там були такі люди – Вишневський, Башкіров, Таран, Лютий – яким не треба було нічого говорити, вони й самі все розуміли.

Про матчі з "Легією" пам’ятаю, що за день до домашньої гри назвали 18 гравців (я потрапив в їх число) – а от хто вийде в основі, а хто на заміну, не сказали. Звісно ж, трохи мандражував. Але старші колеги себе повели просто здорово: підійшли і кажуть – "Олег, ти головне не переживай. Дай перший пас своєму гравцю, а там далі вже гра піде". За ті помилки, які були, ніхто на мене не кричав, навпаки – підбадьорили і все. Атмосфера в команді була просто супер, всі один один одного підтримували.

Ще один такий випадок згадав. Раніше, в радянські часи були такі собі "отоварки" (завозили продукти для продажу прямо на заводи, установи, організації) – так вот в Дніпрі був такий порядок, що черга вишиковувалася не за кількістю матчів чи голів, а за віком. І от стою я, 1963-го року народження, а попереду мене Протасов, 1964-го. Підходить Ваня Вишневський і питається Протасова – "Ти з якого року? А отой чудак (показує на мене) на рік тебе старший". І Протасов мовчки, нічого не кажучи, став позаду мене. І ставлення до новачків було відповідним – ніякої зверхньості.

І сказати, що хтось один був душею команди, не можна – там чи не всі відігравали головну роль. Звичайно, виділявся Юра Гаврилов, адже він прийшов уже досвідченим, з серйозним ігровим багажем за спиною.

На жаль, я так і не адаптувався в Дніпрі. Важко було – з другої ліги відразу на такий рівень, "вишка", єврокубки. Та й в наші часи таких от прикладів море, коли люди потрапляють відразу в серйозні команди, там йде психологічний злам і все, кар’єра коту під хвіст. Треба все робити поступово – друга ліга, перша і аж потім вища. Тоді йде поступовий, але впевнений ріст майстерності і психології гравця. А зараз молодий гравець, якого відразу беруть в Прем’єр-лігу, а потім чи не відразу відбраковують – він вже не захоче грати десь там, в нижчих дивизіонах. І з фінансових причин також.

Був в Луцьку перспективний гравець, якого Суркіс новим Недведом називав – Олег Герасим’юк. І де він зараз? Всі про нього вже й забули. От тобі й стрибок через щаблі. Я його добре знав, він непоганий футболіст, хороша людина, але…

Отже, я не потрапляв до першої команди Дніпра, а грати у такому віці за дубль не дуже хотілося. А тут якраз приймає нікопольский Колос Коля Павлов – і запрошує мене. Крім Павлова, мене хотів бачити в запорізькому Металурзі Томах. Про Томаха я чув, що він любить досить серйозно навантажувати гравців, мабуть, аж занадто – тому й поїхав до Нікополя.

Умови там були непогані. Але через півроку мого перебування там керівництво Колосу почали тягати до прокуратури, міліції. Вони їздили на турнір в Англію на пароплаві – звісно, відразу у компетентних органів виникло питання "А звідки на все це гроші". Я, до речі, не їздив, а от ще один земляк з Луцька, Володя Мозолюк, той потрапив на круїз. На тому, власне, й закінчився Колос - бо грошей не стало. А взагалі команда була непогана, і по іменам – Хапсаліс, Ященко. Правда, коли такі гравці довгий час не отримували ніяких преміальних, а тільки чисту зарплату…

Пограв я в Колосі, а тим часом Дніпро очолив Кучеревський. Я повернувся до Дніпропетровська, але вже, чесно кажучи, нічого не хотів – тягнуло мене весь час до Луцька. І тут приїжджає тренер воротарів на мою дніпропетровську квартиру… Ой, я вам зараз розкажу, як я ту квартиру отримав! Ми якраз заїхали на базу, тренування, а тут дзвінок в тренерську кімнату – дзвонить моя дружина. Вона якраз тоді вагітна була, сиділа в рідному Миколаєві, бо в Дніпропетровську не було де жити. Я з жінкою поговорив, кладу трубку, а Ємець до мене: "Олег, а чого це дружина твоя ще там, я не зрозумів?". "А куди я її привезу, - відповідаю, - на базу, чи що?". "А ти шо, квартири не маєш?" - веде далі Ємець. Я в шоці: "А звідки вона в мене б з’явилася?". Через два дні я вже мав ордер на квартиру. Через тиждень приїхала дружина.

Ну, і приїжджає тренер воротарів та й каже – пиши заяву, Кучеревський хоче бачити тебе в Дніпрі. А мені, кажу ж, вже ніяка вища ліга нецікава була. А тут якраз мене запросили в Волинь Барабасевич з Кварцяним. Я, звісно, за, руками й ногами, так би мовити, жінка також. Поговорили з Кучеревським, віддав квартиру, приїхав до Луцька, отримав житло там.

(Далі буде)

Володимир Миленко, спеціально для Глобусу України