Дацюк: "Футзал навчив швидко мислити й працювати з м’ячем"

У футбольній громаді України жартують: Рівненщина – це Гоменюк, Сергійчук і Дацюк. І справді – усі ці три форварди є вихованцями цієї обділеної професіональним футболом області. Усі вони в своїх лігах не є статистами. Та й усі чимось схожі між собою – такі собі нападники-роботяги, здатні виривати м’яч з газоном і відпрацьовувати по всьому фронту в пошуках свого шансу. Та й доля їхня подібна. Не так просто з краю, де нині уже й клубів неаматорського рівня не лишилося, вирватися на всеукраїнську арену.

 

Особисто Дацюк – герой нашого інтерв’ю – не так давно виступає серед професіоналів. По суті, лише третій сезон, причому, на перші ролі він вийшов уже зараз, після того, як земляк-колега Сергійчук залишив черкаську команду і пішов на підвищення. Роман гідно замінив Михайла, за півроку забивши 12 м’ячів. І тепер ми з найкращим бомбардиром Славутича говоримо про півріччя його команди.

 

 

– В принципі, почали сезон ми досить успішно – були й першими, й другими, й третіми. Але десь під кінець року – були на це певні причини – команда трошки опустилася, й тому нині маємо те місце, яке маємо. Особисто про себе скажу, що 12 голів – це приємно, однак під кінець осені травма вибила мене з гри, і мені прикро, що в той період – турів 4-5 – я не міг допомогти товаришам. Звісно, якщо ставити на шальки терезів особисті успіхи й командні, то мені хотілося б, щоб команда була вище. Особисті результати футболіста завжди йдуть в сторону, коли мова йде про виступи колективу.

 

 

– Розумієте, ми з ним починали грати в одному спортінтернаті, завжди між собою товаришували, тому, звісно, й нині підтримуємо одне одного, зідзвонюємося, цікавимося успіхами.

 

 

– Так, я вірив у Михайла. У нього хороший футбольний потенціал, і я вважаю, що на цьому він не повинен зупинятися. Можу сказати, що за успіхами Сергійчука стоїть велика робота. Він заслужив на цей успіх, я його з ним вітаю і бажаю продовжувати і надалі прогресувати в його кар’єрі й дорости до першої ліги.

 

 

– Коли я переходив з міні-футболу у великий футбол, перше, що відчувалося – це різниця у часі. У міні-футболі тобі не дають багато часу на прийняття рішення, обробку м’яча. У футболі ти можеш подумати, однак і простір гри набагато більший. Звичайно, у міні-футболі можна відточити й техніку. Тож, можу підсумувати, що мені міні-футбол допоміг удосконалити володіння м’ячем і навчитися швидше думати на полі.

 

 

– Так, я знаю про це. Навіть чимало бразильців, які в Шахтарі грають, починали з малого поля. Знаю, що Дані Алвес, Хаві та інші зірки Барселони товаришують із гравцями футзальної команди свого клубу. Я продовжую цікавитися футзалом і слідкую за цими усіма речами.

 

 

– Звичайно. Футбол – це вид спорту №1, а футзал не настільки популярний, хоча, на мою думку, він не менш видовищний. Просто не вистачає футзалу в Україні інфраструктури, інвестицій, меценатів, які допомагали б у розвитку клубів. Як на мене, футзал України нині в не найкращому стані, чому підтвердження – всього сім команд у національному чемпіонаті. Хоча рівень футзалу у нас високий, що і підтверджує наша збірна, котра постійно знаходиться серед найкращих на чемпіонатах світу та Європи.

 

 

– Справді, це величезний мінус нашої області, що нема професіональних клубів і дітям нема до чого прагнути. Коли я починав, також не було особливого вибору, тому я на певний час і потрапив у футзал. Розпочинав грати я у Штурмі в рідному Костополі. Це наш найголовніший обласний спортінтернат, який фінансується державою і культивує відразу кілька видів спорту.

 

 

– Було, однак на той час у Рівному не було ні коштів, ні умов, і я прийняв рішення туди не йти і не помилився – уже невдовзі Верес знявся з другої ліги й пішов у небуття. Я тим часом виступав на область. Як на Рівненщині, так і на сусідній Львівщині. Грав за Маяк (Сарни), Богун (Броди), ще кілька команд.

 

 

– Я для задоволення грав за МФК Рівне по першій лізі, а через рік-два Кардинал (Львів) переїхав до Рівного, і я почав виступати за цю команду. Потім грав за польську команду вищої футзальної ліги – Полковице.

 

 

– Так. Виступати у Польщі було цікаво – там у провідних командах грають висококласні легіонери, гравці збірних своїх країн. Бразильці, португальці. Проти таких футзалістів було цікаво грати, і в плані досвіду це для мене великий плюс. У Польщі в кожному районі будь-якого міста є прекрасні футзальні арени найсучаснішого рівня.

 

 

– У першу лігу запрошували, однак все лишилося на рівні телефонних розмов. Міг я лишитися й у польському футзалі – запрошували місцеві топові команди, але я чомусь вирішив відмовитися й повернутися в Україну.

 

 

– Так, завжди хотів. Просто не було такої команди, яка могла би дати поштовх для розвитку молодого футболіста, а друзі тим часом запрошували в футзал, говорили – «Давай туди, давай!» Тож так і вийшло, що я років на п’ять випав із футболу, проте старався за цей час стати досвідченішим, вмілішим, щоб було з чим повертатися із футзалу.

 

 

– Тут моя подяка черкаському тренеру Ковалевичу – він на той час був у Славутичі, а сам із Рівненщини. Коли я грав на область, він мене запросив, з Кирилюком зустрів у Черкасах. Ці люди в мене повірили, дали мені шанс, і я лишився у Славутичі.

 

 

– Порівнювати не стану, бо для мене футбол і футзал – це два різні види спорту. Адаптація ж пройшла добре: у Славутичі хороший колектив, мене прийняли гостинно, до того ж, я мав кількох знайомих, тож відчував підтримку.

 

 

– Я в Славутичі грав то форварда, то крайнього півзахисника – коли як. Хоча найкраще себе почуваю на позиції чистого нападника.

 

 

– Не знаю, я просто робив своє діло, старався добросовісно працювати на тренуваннях і в матчах. А далі уже – як тренер вирішить.

 

 

– Так, я звик до Черкас і полюбив це місто, відчуваю себе тут комфортно і маю вже багато друзів. Черкаси славляться своїми вболівальниками, і дуже приємно, коли їх багато на трибунах збирається.

 

 

– Думаю, це кубковий матч проти Волині, коли стадіон був повністю заповнений, і вболівальники отримали максимум задоволення від гри. Ми під кінець матчу відкрили рахунок, однак на 93 хвилині суперник зумів зрівняти рахунок і вирвати перемогу в екстра-таймі. Однак можу сказати, що особисто для мене це найбільш пам’ятний матч. І за драматургією подій, і за тим святом, яке для нас влаштували своєю підтримкою вболівальники. Думаю, і фани цей матч запам’ятали.

 

 

– Ні, чому нам ображатися? Яка нам різниця, який склад вони привезли? Ми виходили й грали проти цієї команди, як проти будь-якого суперника. Пройшли далі – й забули про Таврію, Авангард і дивимося вперед в очікуванні нових суперників.

 

 

– Ну, кубкові матчі завжди славляться боями. Гра була тяжкою, грали, як мені на той момент здалося, дві рівні команди. Прикро, що ми із Захаревичем випали після того матчу через травми. То я ще зміг на останні матчі відновитися, а Захаревич не встиг і вибув до кінця сезону. Ярослав – один із лідерів нашої команди, і його дуже не вистачало.

 

 

– Ні Шахтаря, ні Динамо не чекаю – для мене, як для гравця Славутича, пріоритетом є пройти якнайдалі в турнірі.

 

 

– Чи то буде Тернопіль, чи Нива, чи Десна – то вже як вийде, але хотілося б здивувати Україну іще раз і пройти в наступний етап.

 

 

– Так, в першу чергу, тим, що чемпіонат вирівнявся і всі команди між собою рівні. Це в минулих сезонах були Суми, Нива, Десна, які дійсно дуже відрізнялися від усіх інших учасників. Зараз же немає очевидного фаворита, і кожен матч цікавий.

 

 

– Розумієте, наскільки мені відомо, цього року на Центральному стадіоні Славутич жодного матчу не програв, а минулого – лише один, а ще пару нічиїх було. Статистика не бреше – вона свідчить, що наша команда у Черкасах грає впевнено. Тому у цих матчах, які ми проводили на штучному полі, саме фактор незвичного покриття зіграв свою роль. Можливо, це й звучить, як якась «відмазка», але цей фактор був дуже важливим для нас. Впевнений, що якби ми приймали цих суперників на трав’яному полі в Черкасах – то обов’язково їх би переграли.

 

 

– Ви знаєте, для мене як для футболіста головне – це якість газону. А от із цим у другій лізі є певні проблеми – тут якісні поля можна перерахувати на пальцях руки. Але маємо те, що маємо, і граємо на тому, що є.

 

 

– Навіть важко мені сказати, бо зараз всі приблизно рівні. Можу точно сказати, що судити команду за її стиль нема сенсу – як би вона не грала, результат знімає усі питання.

 

 

– Через збіг обставин мені не вдалося добре побачити у грі тих же Кірієнка чи Куліша, але якщо людина забиває 20 м’ячів за півроку – то це не може не викликати повагу.

 

 

– Ну, ми всі слідкуємо за міжнародним футболом і бачимо, як грають Мессі, Роналду, Ібрагімович. Ось їх і можу назвати нашвидкуруч.

 

 

– Поки нічого не загадую – у мене 31 грудня закінчується контракт, і після цих свят будемо спілкуватися з керівництвом. Це якщо говорити про мене. А щодо команди… Для мене важливо, щоб Славутич показував красивий футбол і досяг успіху в турнірах, в яких виступає. Цього й побажаю своїй команді на наступний рік.