Умови, в яких збірна Іспанії дебютувала на міжнародній арені, в 1920 році, під час Олімпіади в Антверпені, язик не повернеться назвати ідеальними. Попередні ігри мали відбутися в Берліні, столиці Німецької імперії. Але через те, що вибухнула Перша світова війна, Олімпіаду скасували.

Антверпен вибрали столицею Ігор 1920 року для того, щоб компенсувати мешканцям міста жахливі страждання, яких їм завдала світова пожежа. Від закінчення світової різні, минуло лише два роки, а тому не дивно, що вороги аж ніяк не могли змагатися між собою, дотримуючись олімпійських ідеалів. Лише 29 збірних взяли участь в Іграх. Німеччину, Австрію, Угорщину, Болгарію і Туреччину ніхто не хотів бачити в Антверпені. П’єр де Кубертен стверджував, що їм немає місця в олімпійській сім’ї, через ті звірства які вони чинили протягом світового конфлікту.

Офіційно переможених ніхто не виключав з Олімпіади. Але президент МОК не надсилав їм запрошень. Переможені зрозуміли, що на Іграх вони будуть персонами нон ґрата. І тому навіть не намагалися переконати П’єра в тому, що без них Олімпіада буде неповноцінною.

На політичній карті світу з’явилася величезна радянська Росія. Але організатори Олімпіади ставилися до участі червоних в змаганнях з таким же "ентузіазмом", як і до перспективи приїзду Німеччини. До останнього сподівалася взяти участь в Іграх Польща, але в останній момент змушена була відмовитися, через польсько-радянську війну. Олімпійський рух переживав не лише суттєві втрати. Так, Естонія та Чехословаччина поповнили велику спортивну сім’ю. І нарешті, після 20-ти річної паузи, в олімпійські лави повернулися блудні іспанські сини. Після війни Європі було не до жиру, тому Ігри в Антверпені мали дуже скромний бюджет, а вболівальники навіть безкоштовно не хотіли йти на трибуни, адже не маючи хліба, не могли дозволити собі видовищ.

Іспанців поселили в кавалерійській казармі, а футболістам довелося спати на розкладачках. Про душ гравці могли лише мріяти, їм доводилося вмиватися біля колодязів. Королівська іспанська футбольна федерація дала своїм посланцям "щедрі" добові – 67 франків (0,03 євроцента на сучасні гроші). Варто зауважити, що попри скупість, іспанські чиновники сподівалися на успіх. Деякі з них навіть мріяли про медалі. І це не повинно дивувати. Федерація ґрунтовно підійшла до поїздки на Олімпіаду.

Збірну очолив ексцентричний Франсіско Бру, який, попри своє мадридське походження, примудрився пограти за Барселону та Еспаньйол. У 1916 році Пако вирішив спробувати себе на суддівській ниві. За легендою, на дебютний матч у чорній формі він прийшов з пістолетом. Зайшовши до роздягальні, Бру витягнув зброю з сумки та поклав її на столі так, щоб присутні гравці могли її бачити. Переодягнувшись, Пако засунув пістолет в свої шорти. Коли один з футболістів запитав, навіщо йому зброя, Бру відповів: Це – моя гарантія, що гра пройде спокійно. Очевидці стверджували, що в цьому матчі суперники поводились на диво коректно.

Пазл під назвою збірна Іспанії складав тріумвірат футбольних експертів. Щоправда, вони формували склад, не кидаючи монетку, а за підсумками серії товариських матчів між "можливими" та "правдоподібними" командами. Для того, щоб уникнути в збірній представників лише одного регіону, федерація зробила розумний хід. Один з суддів на кастингу представляв Барселону, другий – Мадрид, а третій – Країну Басків. Досить швидко останній запропонував, що  в збірній повинно бути найбільше басків. Адже Атлетік тоді був на дві голови вищим за усіх своїх суперників. Інші спеціалісти погодилися з колегою.

В Антверпен вирушили 13 гравців, які народилися в Басконії, четверо каталонців, а троє походили з Галісії. Як бачимо, в складі збірної не знайшлося місця хоча б одному представнику Мадрида чи Андалусії. Експерти зробили ставку на північан не лише, через те, що вони краще грали в футбол. Існував ще один вагомий аргумент на їхню користь. На відміну від тих же басків, в столиці та на півдні більшість команд грали на полях без трави. А матчі на Олімпіаді мали відбутися на стадіонах з чудовими газонами. Тому ця ставка експертів виглядала цілком логічною.

Середній вік збірної на Іграх складав 29 років. Експерти вирішили зупинити свій вибір на досвідчених гравцях, не довіряючи важливу місію яскравим талантам, котрі могли не впоратись з нервами та зазнати гучного фіаско. Щоправда, двох жовторотиків спеціалісти просто не могли проігнорувати. 18-річного форварда Барселони Пепе Самітьєра та 19-річного голкіпера каталонців Рікардо Замору. Двадцять щасливчиків почали підготовку до поїздки в Бельгію в Іруні, де інколи пускалися берега. Якось капітан Хосе Белаусте влаштував маскарад, під час якого футболісти переодягнулися в бандитів та мали інсценізувати пограбування банків.

Зрештою "злочинці" трішки випили та почали "грабувати" всі бари в Іруні. Так повторювалося мало не щодня. Пако Бру закривав очі на ці витівки своїх підлеглих, можливо, через те, що залишив свій пістолет вдома. До того ж, він знав, що до Ігор ще є час, а вже в Бельгії він триматиме гравців в шорах. Як показав час, тренер помилився. Пако став одним з головних ініціаторів гулянок іспанських футболістів в Антверпені. Однак не спішіть кидати в Бру камені, оскільки він повернувся додому з медаллю. Іспанці на тих Іграх були типовою темною конячкою. Тому ніхто не чекав від них нічого особливого.

Проте вже з першого матчу Іспанія почала приємно дивувати. В дебютному поєдинку олімпійського турніру Фортуна підкинула іберійцям Данію, яка вважалася одним з головних фаворитів турніру, оскільки з двох попередніх ігор поверталася зі сріблом. Скандинави повністю виправдали свій статус. Але їм не пощастило, оскільки ворота піренейців захищав Рікардо Замора. Якби не він, то іспанцям довелося б пакувати валізи вже після першого раунду. Він крутився, наче білка в колесі, та брав мертві удари. Данці так і не змогли пробити Рікардо, а на 54-й хвилині Араболаса підловив скандинавів, які занадто захопились атаками. Тоді ж іберійські журналісти придумали приказку "Uno-cero y Zamora de portero" (один-нуль і Замора на воротах).

Також в Антверпені Рікардо отримав своє найвідоміше прізвисько. Його "канонізував" один з журналістів, уперше назвавши El Divino, тобто божественним. До речі, конкуренти теж оцінили гру Замори. Агустин Ейсагірре, який вважав себе кращим голкіпером Іспанії, їхав в Антверпен сподіваючись відстояти всі матчі від дзвінка до дзвінка. Але вже в першому ж матчі Бру віддав пост номер один, якомусь каталонському шмаркачу. Проте після гри з Данією Агустин змінив свою думку. "Замора – неймовірний. Мені до нього, як до неба. Я не бачу змісту залишатися тут, адже не маю шансів витіснити Рікардо з рамки. Тому я повертаюся додому". Тренер намагався переконати Агустина змінити своє рішення, проте той залишався невблаганним. Бру розумів, що в разі травми Замори, Іспанія б залишилась біля розбитого корита. На щастя, минулося.

Іспанці не планували влаштовувати якесь серйозне святкування, після перемоги над скандинавами, адже не знали, що данці тоді вважалися однією з кращих команд Європи. Аж раптом в роздягальню зайшов француз Рене Петі, який свого часу виступав за мадридський Реал та привітав іспанців: "Ви здобули фантастичну перемогу, адже вибили одного з головних фаворитів Олімпіади". Пако Бру одразу запропонував зайти в найближчий бар та символічно відзначити тріумф іспанської збірної. Потім футболісти перемістилися в кабаре. Де між тостами та аплодисментами часто лунав перший бойовий клич майбутньої Фурії Рохи, який не відзначався оригінальністю.

Він являв собою вигукування двох найдовших прізвищ гравців збірної: "Pa-ga-za-ur-tun-dua, Be-la-us-te-gui-goi-tia". Над ранок футболісти прокинулися в борделі. Іспанців мучило жахливе похмілля а ввечері на них ще й чекав поєдинок з надпотужними господарями. Не дивно, що Червоні дияволи без надзусиль розірвали Іспанію 3:1. Попри поразку в чвертьфіналі, іспанці зберігали шанси на бронзу. На тому турнірі діяла так звана система Бергвалля. Цей шведський журналіст та олімпієць (бронза в водному поло на Іграх 1908 року) запропонував чудову ідею, згідно з якою сильні команди, яким не пощастило на ранніх стадіях турніру, все ж могли залишитися в грі.

Згодом Фортуна вкотре посміхнулася іспанцям. Після фіналу стало очевидно, що іберійці тепер можуть претендувати навіть на срібло. Матч за титул протривав лише 39 хвилин. Англійський суддя Джон Льюїс став 12-м гравцем господарів. Вже на 6-й хвилині він призначив пенальті в ворота Чехословаччини, а через 24 повних оберти секундної стрілки зарахував гол Ларно з офсайду. На 39-й хвилині захисник гостей Карел Стейнер нокаутував Робера Коппе, за що отримав вилучення. Після цього чехословаки вирішили покинути поле. Організатори намагалися переконати гостей продовжити матч, але через кілька хвилин ці надії розбилися на шматки. Незадоволені вболівальники затопили газон. До речі, цей забіг очолювали бельгійські солдати, які мали слідкувати за порядком. Чехословаки подали апеляцію, скаржачись на негідника англійця, проте організатори залишились невблаганними та дискваліфікували протестантів.

В ніч з 30 на 31 серпня іспанці знову влаштували масштабну фієсту. Цього разу вони зависали в портових кабаре, які вважалися смертельно небезпечними, але це не хвилювало іспанців. Їм тут подобались ціни, адже піренейці не могли дозволити собі якісний алкоголь та дорогих дівчат. Аж раптом хтось розповів чудову новину. В одному з найпрестижніших районів Антверпена учасників Олімпіади пригощає сам король Бельгії Альберт. Футболісти в передчутті халяви одразу помчали туди. 31 серпня більшість гравців збірної Іспанії прокинулася в районі обіду, вони знали, що гратимуть лише другого вересня. А тому можна трішки відновитися після нічних походеньок.

Але. Бру повідомили, що за декілька годин на Іспанію чекає поєдинок зі шведами, які спершу хотіли поїхати додому, в знак протесту проти суддівства в грі з Нідерландами (як бачимо, арбітри були сліпими ще в ті сиві часи), проте потім передумали. Пако в останній момент вдалося переконати скандинавів посунути матч на 1 вересня. Саме цим поєдинком розпочалася ефектна переможна серія Іспанії, яка привела її до олімпійського срібла. Завдяки цьому тріумфу банда Бру почала поступово перетворюватися на міф. І в цьому немає нічого дивного. Адже Іспанія повернулася додому, маючи в своїй скарбничці лише два срібла. Одне з яких, в поло, нікого не цікавило; лише кілька людей на цілу країну знали, що таке поло. А ось футбол поступово ставав в Іспанії найпопулярнішим видовищем. Йому навіть вдалося те, що років 10 тому вважалося нереальним. Тепер  футбольні матчі збирали набагато більші натовпи, ніж корида.

Найлегендарніший гол Іспанії в Антверпені забив капітан Белаусте (так зазвичай скорочували його довжелезне прізвище). Існує кілька десятків описів цього м’яча, зовсім не схожих один на одного. Найяскравіше відтворив цей гол журналіст Маноло де Кастро, який писав в іспанських газетах під псевдонімом Гандикап: "Невдовзі після перерви наша команда з усіх сил кинулася до бою. Вона прагнула за будь-яку ціну відіграти пропущений гол. Іспанія виборола штрафний удар неподалік від штрафного майданчика шведів. Сабіно підійшов до сфери, коли почув гучний крик Белаусте, який стояв у шведській стінці: Сабіно, дай мені м’яча і я їх знищу! Наш капітан не звик кидати слів на вітер. Сабіно виконав подачу на Белаусте, один зі шведів, намагаючись перехопити сферу, лише ледь торкнувся її, а Хосе розрядив свою гармату по воротах скандинавів. Через якусь мить м’яч затріпотів в сітці шведів. Удар був такої неймовірної сили, що Белаусте разом з кількома опонентами також опинився в сітці". Через 10 років Замора вже на свій лад описав гол Хосе. "Белаусте промчав з центра поля, балансуючи з м’ячем на грудях і волочачи за собою чотирьох шведів, які тримали його за футболку. Так, з приклеєною до грудей сферою, наш каптан і перетнув лінію воріт".

Шоковані чудо-голом Белаусте, шведи пропустили вдруге. А після цього вони влаштували кориду на іспанських биків. Іберійці також не залишилися  в боргу та відповідали ударом на удар. Лідером команди в цих боях без правил був гігантський Белаусте (його зріст сягав вражаючих 193-х сантиметрів, в ті часи середньостатистичний іспанець виростав лише до 160-ти). Також Хосе вітав суперників міцними баскськими слівцями. Підсумки битви при Антверпені вражають. На 75-й хвилині Олссон зламав ключицю та покинув поле.

За свідченнями деяких джерел, наприкінці матчу чи точніше бою, лише 15 з 22-х футболістів могли продовжувати гру. Вже тоді почав створюватись міф про Іспанську Фурію, надзвичайно силовий та агресивний стиль, який полягав в тому, що всі гравці викладалися на сто відсотків. Видавалося, що вони навіть готові були померти заради перемоги. Баски намагалися зберегти за собою авторське право на цей стиль, але  в них нічого не вийшло. Він став одним з головних козирів іспанського футболу.

Вперше прізвисько La Furia з’явилося не в іспанських, а в нідерландських ЗМІ. Наступного дня після перемоги над синьо-жовтими одна з газет вийшла з шапкою Spaanse furie (Іспанський гнів), папараці провів паралелі між м’ячем Белаусте та пограбуванням іспанцями Антверпена. В листопаді 1576 року іспанським солдатам не поспішали платити зарплатню. Це стало каталізатором страшного іспанського гніву. Солдати три дні грабували Антверпен, знищивши близько 8-ми тисяч людей (майже десята частина населення) та спаливши більше 600-та будинків.

Після тріумфу над Швецією, іспанці утрималися від мандрівки наливайками Антверпена. Вони хотіли зализати рани та як слід підготуватися до поєдинку з італійцями. Фурія Роха змогла вирвати вікторію в протистоянні з Скуадрою Адзуррою, вкотре продемонструвавши вражаючу волю до перемоги. На 35-й хвилині Іспанія залишилася в меншості, через травму Пагаси (йому також дещо обрізали прізвище), а за 11 хвилин до кінця матчу Замора не впорався з нервами та вдарив Бадіні. Проте партнери не помітили втрати двох бійців і довели справу до закономірного тріумфу. Тепер від срібла Іспанію відділяла лише перемога в матчі з Нідерландами. Цікаво, що Фурії вкотре на цьому турнірі пощастило. Після дискваліфікації Чехословаччини організатори запропонували логічне рішення. Срібло між собою повинні були розіграти команди, які вилетіли в півфіналах. Нідерланди не мали нічого проти, а ось гравці збірної Франції вже поїхали додому. До ключового матчу за срібло залишалося ще цілих три дні й іспанці знову влаштували яскраве шоу.

Когось  з гравців Фурії осяяло і він запропонував сфальсифікувати похорон. Іспанці взяли прапор та вирушили на цвинтар. Очолював процесію Белаусте, який представився священником та постійно лаявся баскською мовою. Коли перехожі запитували, що він вигукує, Хосе відповідав, що молиться за душу померлого футболіста, якому італійці завдали травми, несумісної з життям.  Белаусте, ледь не плачучи, показував тремтячим пальцем на Пагаса, котрий нерухомо лежав на ношах. Чимало перехожих висловлювали співчуття Пако Бру, який одягнув чорний фрак, та нагадував батька, котрий втратив єдиного сина. Проте процесія так і не дійшла до кладовища. Раптом Пагаса воскрес та помчав в найближчий бар. Так почалася шалене святкування. Ця витівка суттєво підняла настрій піренейцям і вони змели Нідерланди з поля, забивши в їхні ворота три м’ячі, а Замора, за його власними словами, ледь не заснув на полі.

На цьому неймовірні пригоди іспанців в Бельгії не закінчились. Партнери вирішили пожартувати над cвоїм MVP. Вони поклали в валізу Замори кілька пляшок коньяку та пару блоків контрабандних сигарет. Коли потяг зупинився на французькому кордоні, місцеві жандарми кинули Рікардо за ґрати. Йому світив серйозний термін за контрабанду.  Заморі пощастило і він насолоджувався небом в клітинку лише одну добу. Бру вдалося переконати французьких поліцейських в тому, що Рікардо зовсім не злочинець, а одна з головних зірок Олімпійських ігор в Антверпені. Так Іспанія здобула свою першу цінну нагороду, яка залишалася єдиною в колекції Фурії Рохи, аж до тріумфу на чемпіонаті Європи 1964 року.