Албания: не только Кукиш и Скендербеу

Албанський футбол ніколи не займав перших сторінок наших видань, і воно й не дивно: до євро-середняків увага привертається, лише коли вони опиняються на шляху наших клубів або збірної. Але футбольна Албанія – це той самий камінь, через який можна перечепитися й набити собі добрячу ґулю. Що, власне, й зробив недавно донецький Металург, ганебно скінчивши виступи у єврокубках вже після двоматчевого протистояння з Кукесі. Тепер же одеському Чорноморцю випадає перетнутися із іще одним албанським клубом – Скендербеу. Чи варто і тепер повторювати, що на албанців потрібно налаштовуватися серйозно?

 

Тим не менш, ми вирішили напередодні повторного україно-албанського протистояння звернутися до людини, котра краще за інших може розповісти про футбол Албанії українцям. Наш співрозмовник Сергій Романишин виступав біля семи років у складі чотирьох албанських клубів і встиг стати в тамтешньому чемпіонаті досить шанованим гравцем. У нього ми поцікавимося, що являє собою албанський футбол і чому їхні бідні клуби можуть перемагати наших лінивих мільйонерів. 

 

– Пане Сергію, в Албанію нечасто потрапляють українські футболісти. Як ви там опинилися? Планували після Росії поповнити легіонерський досвід і дальнім зарубіжжям?

 

– Не скажу, що планував – треба було їхати туди, куди пропонують. Як кажуть, шукав кращого. Я, звісно, не знав, що таке Албанія і як там виступати. Однак спробував, показав себе – а прийняли, спасибі їм, добре, тому освоївся швидко. І хоча й не думав, що надовго затримаюся у тому чемпіонаті, однак у підсумку провів там не один рік. Виступав там, де було потрібно: і в центрі захисту, і в центрі півзахисту, і на лівому краї. 

 

– На той час, коли ви опинилися у команді Динамо із Тирани, там не було жодного легіонера. Як ви при цьому спілкувалися з командою, адже албанська мова дуже своєрідна?

 

– Спочатку було тяжкувато, однак життя допомагало освоїтися: якщо треба було якісь питання вирішувати, у мене був перекладач. Підходив і на тренування, щоб і я міг тренерам задати певні питання, і вони могли мені пояснити, що вони хочуть від мене. До того ж, свого часу Албанія мала тісні контакти із СРСР, тому були там люди, які знали російську. 

 

– Ще свіжими тоді в Албанії були згадки про війну. Застали столицю країни розбомбленою?

 

– Якщо чесно, ні. Я спершу не знав сам, що то за країна, яка там була обстановка, тому за допомогою теленовин, газет, атласів почав наперед вивчати, яка там ситуація. Дізнався, що там були заворушення якісь, однак я не із тих, хто панікує, я просто їду й пробую. Коли я прибув до Албанії – я б не сказав, що там були якісь страшні залишки минулих подій. Все було спокійно, без тих розвалин, які публікують в газетах. Єдине – було зрозуміло, що країна ще не дуже розвинена. При тому, що у них є все для туризму, ще не було на той час особливих умов створено – навіть якщо рівняти з тодішньою Україною. 

 

– Коли ви приходили в Динамо, колишній гранд албанського футболу уже біля десятиріччя не знав радості чемпіонства. І тут при вас так добре усе пішло. Що допомогло тиранському клубу зійти на вершину?

 

– Дійсно, на той час у клубу давно не було титулів, хоча вболівальники й пам’ятали цю команду як постійного фаворита змагань. Але на початку 2000-х у клубі з’явилися нові спонсори, почав підбиратися дуже хороший колектив із кращих місцевих футболістів, котрі пройшли і юнацьку, і молодіжну, і національну збірні Албанії. Там були дійсно талановиті хлопці, з якими було приємно грати. Недарма із Албанії гравці часто потрапляють і в Серію А, і в Бундеслігу, і в інші більш багаті чемпіонати. Ось так вдалося зібрати хороший склад, і хоча коли я тільки прийшов, команда фінішувала на 10-му місці, наступного сезону ми вже завоювали бронзові медалі чемпіонату й пробилися в єврокубки. 

 

– І хто випадав вам і албанцям?

 

– Там ми потрапили на бухарестське Динамо. У першому матчі, в Румунії, ми поступилися з мінімальним рахунком, однак зберігали шанси на продовження боротьби. Але в другому поєдинку румуни переграли нас 3:1. А через кілька років ще серйознішим суперником для нас став Брондбю – це був навіть сильніший клуб, ніж тогочасні бухарестці. Ми пройшли литовський Каунас і вийшли на данців. Перший матч грали на виїзді. Трималися аж до останніх хвилин. Напруження було таким великим, що під час компенсованих хвилин дала збій автоматика, й газон із футболістами прямо під час гри став щедро зрошувати полив. Через цю затримку арбітр компенсував ще кілька хвилин, і саме ними й скористалися датські футболісти, щоб забити нам переможний гол. Як зараз пам’ятаю – після подачі кутового. Албанці були дуже засмучені. Ми ніколи не могли подолати більше 1-2 етапів, а тут був шанс повернутися із першого матчу з великою надією. А у матчі-відповіді в Тирані Брондбю нас розгромив…

 

– А тим часом у чемпіонаті 2002 року ваше Динамо вперше за багато років всерйоз боролося за чемпіонство. І хоча ваші основні суперники – ФК Тирана – були багатшими і часто після їхніх перемог суперники ремствували на суддів, вам вдалося обігнати їх всього на одне очко. Як?

 

– Справа в тому, що у суперників дійсно було багато грошей. У той час, як у Динамо я був єдиним легіонером, то у ФК Тирана було кілька легіонерів із Хорватії, Греції, грав у них і кращий бомбардир – албанець, який повернувся із Греції (Індріт Фортузі – він, до речі, очолював як головний тренер Скендербеу, а зараз, за певними даними, керує одним із районних відділів освіти міста Тирана. – прим. А.В.). Він тоді був безперечно найкращим нападником не тільки клубу, а й усього чемпіонату. Так, ФК Тирана тоді була на рівні, але футбол – це справа, яка вимагає повної концентрації. В останньому турі, коли все вирішувалося, ми боролися до останнього й на виїзді в самому кінці матчу змогли забити переможний гол, котрий і приніс нам чемпіонство. 

 

– Золоту медаль чемпіонату Албанії зберігаєте?

 

– Так, усі свої медалі бережу – це хороша пам’ять. 

– Тим не менш, наступного сезону Динамо не змогло навіть зійти на п’єдестал, а вам після цього довелося полишити клуб… 

 

– У Динамо прийшли нові люди – оточення президента, усі ці виконавчі директори, менеджери… Клуб був підлеглим державним структурам, тож керували ними кілька людей – один від «силовиків», інший – від спонсорів. Тому й гравці отримували, до речі, зарплату в двох частинах – одну від держави, іншу – від спонсора. Так от, після чемпіонського сезону в групі керівників клубу відбулися певні зміни, і після цього Динамо залишило кілька гравців, працівників. Я також пішов, бо нові керівники не погоджувалися на мої умови. Я обрав Влазнію – це також авторитетний клуб, котрий постійно ходив у призерах чемпіонату і в тому сезоні став віце-чемпіоном. Але через певні причини їм не вдалося завоювати чемпіонство. Мені не пощастило, що, знову ж таки, і в тому клубі змінилося керівництво. Президента клубу застрелили, я сів за стіл переговорів із новим керівництвом, і мені так відкрито й сказали: «Контракт, який з тобою підписали попередники, ми виконувати не можемо. Або погоджуйся на інші умови, або йди». У мене був на руках договір, отже клуби, які мною цікавилися, мусіли б платити за трансфер. Тому я вирішив півроку на початку 2004-го дограти у більш скромній команді Беса (Кавая). Умови були не найліпшими, але це все одно було краще, ніж сидіти вдома на дивані. Влазнія у тому сезоні опустилася на третє місце, а Беса стала дев’ятою. Я ж по завершенні чемпіонату став вільним агентом. Вирішив повернутися додому, в Україну – в Газовик-Скала, що виступав у першій лізі. 

– Але уже через рік вас запросили назад до Албанії…

 

– То був клуб Шкумбіні із албанського міста Печіні. На той час, у 2006 році, там зібралося чимало колишніх гравців Динамо, очолюваних тим самим тренером Фаруком Шейдіні, котрий у 2002 році привів тиранський клуб до чемпіонства. Мені подзвонили й сказали, що я потрібен його команді. Умови мені більш-менш підійшли, а в Газовику-Скалі тоді знову почалися якісь нехороші пертурбації, котрі у підсумку й призвели до її зникнення, тому я вирішив повернутися в Албанію. Буквально одне коло провів я у складі клубу з Печіні – мене побачили динамівці й зрозуміли, що я ще чогось вартий. Попросили повернутися, і я перейшов назад у Динамо. Однак повернення вийшло не настільки радісним. Розумієте, я футболіст. Для мене найголовніше, що говорить тренер і які мені вказівки він дає. А що там адміністратори думають чи інші функціонери… Однак так вийшло, що знайшлися інші люди, які «згори» говорили – «Замініть його на 15-й хвилині першого тайму». А коли я запитував, що я робив не так, мені натякали, що була вказівка це зробити. При тому, що в мене був ще дійсний контракт, я вирішив залишити команду навіть без жодних компенсацій. 

 

– І далі у вашій кар’єрі з’явився Скендербеу – той самий клуб, який нині випав Чорноморцю. Чому він став останнім у вашій кар’єрі? Більше не хотіли грати в Албанії чи просто не було вже сил?

 

– Маю сказати, що на той час Скендербеу ще не був тим клубом, яким він є нині. Я їм тоді допомагав у вирішенні завдання виходу до вищої ліги. І ще не один рік пройшов, поки вони там закріпилися – і вилітали, і назад виходили, а три останні роки незмінно стають уже чемпіонами. 

 

Чи награвся? Ні, якщо чесно, у мене ще й зараз сили є – якщо дивитися на наш футбол, то на рівні першої ліги, якби тренер довірив, я б ще міг потягнути тайм-півтора. Однак я знав собі ціну – ще з юних літ, коли я виступав за юнацьку збірну СРСР. Тому коли запрошували на збори деякі наші команди – я відмовлявся, адже знаю, як це буває, коли ти працюєш, а тобі натякають, що за твою працю треба ще й ділитися. Тому вирішив за краще вчинити так, хоча сили в собі ще відчуваю. 

 

– Сім років у Албанії залишили якийсь слід у вашій долі?

 

– А чому ні? Це й спортивні досягнення, й хороші спогади, й зв’язки. Фактично усіх албанців, які виступали в нашому чемпіонаті, я знаю особисто. І коли той же Кривбас приїжджав грати в Київ, я зустрічав хлопців, і ми спілкувалися, як давні друзі. Приміром, добре знаю Елвіна Бечирі, Доріана Бюлюкбаші, Ервіна Бульку, Іслі Хіді, Ервіса Крайя, Тефіка Османі й багатьох інших. Хіба що з Даллку не знайомий – він, здається, з Косова. Османі, до речі, мій знайомий якраз по Скендербеу – він туди прийшов після України. 

 

– Тоді до вас, як до знавця, непросте запитання: як ви охарактеризуєте стиль албанського футболу? Адже й коли наша збірна грала проти албанців, це були непрості матчі, тепер ось донецький Металург зганьбився…

 

– Пам’ятаю, свого часу, коли я грав у Албанії, до мене приїздила знімальна група української телепередачі «Гол». Те саме запитували, і я тоді ще сказав, що албанські команди – то «міцні горішки». З того часу багато чого відбулося, і мої албанські друзі, з якими я підтримую контакт, кажуть, що нині там стало гірше. Але коли я там виступав, то їхні найкращі команди були б на рівні наших нинішніх претендентів на Прем’єр-лігу. Команди в’язкі, непрості, уміють грамотно зіграти проти більш сильних суперників. Щоб багато не говорити, достатньо глянути на Кукесі. 

 

– Тобто Чорноморцю слід остерігатися вашого колишнього клубу?

 

– Ставитися з повагою і без недооцінки – це точно. Скендербеу пройшов непростий шлях до визнання і цього заслуговує. 

 

– Безпосередньо у самій команді, маєте знайомих?

 

– Можливо, хтось і лишився. Я все планую зібратися й з’їздити в Албанію до давніх друзів. Там народ щирий: коли я виступав у Албанії, то просто на вулиці люди вважали звичною справою підійти, поспілкуватися. Я старався нікому не відмовляти – не дивлячись на вік, статус, сідали і за кавою могли ось так просто про футбол поговорити. Про Албанію зберігаю винятково хороші спогади і дуже радий, що і про мене із моїх тамтешніх одноклубників та друзів ніхто нічого поганого не може сказати. 

 

Довідка оглядача Football.ua 

 

Сергій Романишин народився 3 липня 1975 року. Виступав у складі стрийської Скали, львівських Карпат, бориспільського Борисфена, Кременя із Кременчука, комарненського Газовика, івано-франківського Прикарпаття, російських Сокола (Саратов) та Нафтохіміка (Нижньокамськ), львівського Динамо. На початку 2000 року розпочав виступи в Албанії. Став чемпіоном цієї країни із тиранським Динамо (2002 рік), а також срібним та бронзовим призером. Виступав за Динамо (Тирана) – 71 матч, 1 гол в 2000-02 роках, Влазнію (Шкодер) – 9 матчів у 2003 році, Бесу (Кавая) – 2003-04 роки, Шкумбіні (Печіні) – 13 матчів у 2006 році, Динамо (Тирана) – 2006 рік, Скендербеу (Корче) – 2007 рік. Його команди були чемпіонами, срібними та бронзовими призерами чемпіонату Албанії та фіналістами Кубка. 

 

Артур Валерко, Football.ua