Буває, що клуби дуже сильно дисонують із місцем, де вони живуть. Гвардіола свій шедевр створив у дуже нудному та промисловому Манчестері, а ось у великій, створеній геніями Флоренції років 15 тусувалася дуже примітивна команда, яка набагато більше підійшла б до англійської грухомані. Але Марсель – це ідеально гармонiчне поєднання міста і футбольного клубу.

Команда-емоція у південному, мультинаціональному порту. Про багато міст кажуть, що вони страждають від напливу мігрантів – а Марсель не страждає, він цим напливом живе. Ще в “Графі Монте-Крісто" 180 років тому писали про змішування всіх можливих націй і культур у цьому місті – та й, власне, Олександр Дюма-батько і сам був непоганим прикладом того, як з міжрасових шлюбів може з'явитися класичний француз.

І в цьому місті, в цьому оплоті цивілізації (заснований близько двох із половиною тисяч років тому) є дві релігії: футбол та море. Футбольний клуб при цьому один-єдиний, нікого, окрім Марселя, немає навіть у умовній третій лізі – і майже мільйонне місто живе однією командою. Все б нічого, але така увага, починаючи з певного рівня, починає команді шкодити.

На очевидному рівні це шкодить зривом матчів. Останнім часом це стало нормою, перестало бути якоюсь значущою новиною: ультрас Марселя привертають до себе увагу на нових і нових іграх. Давайте поринемо в недалеке минуле:

  • - жовтень 2023-го: напад на делегацію Ліона, завдання Фабіо Гроссо травм, подібних до яких він і як гравець не отримував;
  • - лютий 2023-го: напад на поліцію у виїзному матчі із Клермоном;
  • - вересень 2022-го: заворушення у грі з Тоттенгемом, спалення прапора ЛГБТ, кидання фаєрів у суперників;
  • - січень 2021-го: прорив на тренувальну базу Марселя, атака на власних гравців, поранення Альваро Гонсалеса...
  •  

У відповідь, звичайно, і суперники не залишаються осторонь. У тому ж 2021-му було зірвано виїзні матчі Марселя з Ніццею та Ліоном – у ньому вже домашні фанати атакували гравців ОМ (Пайє отримав пляшкою в голову). “Місто живе футболом” – скільки разів ми чули цю фразу із захопленням, але тут неозброєним оком видно, як контроль над кожним лайком кожного резервіста заважає розвиватися клубу. І, на жаль, такі речі передаються і команді, де за місяць змінюється все, а за 10 років – нічого.

Прямий конфлікт із фанатами зіпсував кінець кар'єри Патрісу Евра. Він не сподобався торсиді Марселя, яка його систематично ображала – в одному із матчів Евра ударив фаната і після цього не грав. Ну а якщо ми говоримо про ближчі до нас реалії, то цей тиск позбавив клуб тренера.

Марселіно приходив до Марселя з великою помпою: Ігор Тудор пішов після зовсім непоганого відрізка, просто тому, що знайшли тренера з набагато більшими досягненнями та статусом. Йому дали зібрати склад по своєму розумінню, під цю справу попрощалися з Малiновським – і... звільнили тренера через три тижні після закриття трансферного вікна.

Анекдотичності ситуації додавало те, що Марселіно ще й стартував непогано. П'ять турів чемпіонату, в жодному з них Марсель не зазнав поразки – і так, прикро вилітати від ПАО у кваліфікації ЛЧ, але Марсель все-таки не Реал, щоб так виганяти тренерів – а від такої відставки вайби Інтера Моратті, який колись звільнив Ліппі після першого туру чемпіонату. Уболівальники зацькували нового тренера – причому в цьому випадку навіть не всі, а якесь окреме угруповання ультрас.

Марселіно чудовий тренер, але, чесно кажучи, цьому Марселю він підходив хіба що ім'ям. Найнеемоційний іспанець у світі, Марселіно і на полі максимально обмежив команду – що гранично не підходило ні їй самій, ні, тим більше, місту. Навіть якщо не лізти в нетрі: уявіть, наскільки треба обмежувати півзахист, щоб Малiновський виявився не потрібним просто через тактику, недостатній обсяг у пресингу. Обамеянг, тим більше, був не у своїй тарілці.

Крайнім у цьому випадку виявився клуб, який перебудував під Марселіно всю команду (крім Малiновського, команду залишили Мілік, Ундер, Строотман, Пайє, Колашинац, Гендузі, Алексіс Санчес – і навіть легендарний Стів Манданда), а потім вигнав і тренера. Але треба віддати йому належне: він знайшов людину, яка готова працювати з будь-яким місивом гравців і утримувати її на пристойному рівні.

Дженнаро Гаттузо – представник вимираючого, рідкісного, як білі носороги, амплуа у сучасному футболі. Він тренер-мотиватор, людина, яка найбільше цінує бойовий настрiй команди на гру. Кілька днів тому на базі Марселя пропало світло (хто б міг подумати, що зимою, яка передує грi української та французької команд, блекаут заважатиме підготуватися саме французькій) – і Гаттузо власним коштом повів команду до ресторану, зібравши всіх за одним столом.

Раніше Дженнаро зустрічався із рядовими працівниками клубу, аж до консьєржів. На Різдво Гаттузо подарував кожному співробітнику клубу пляшку вина (ось що точно ріднить італійську культуру з французькою). У спілкуванні з гравцями він цінує тактильний контакт: намагається обійняти, потріпати по шиї чи навіть поцілувати. Людина, яка як гравець була символом жорсткості, навіть суворості, як тренер постарався знизити тиск. “Основою всього є стосунки, які ви будуєте зі своїми гравцями. Я міг би підніматися на гору заради них щоранку, якби вони мене попросили, але я хочу, щоб вони теж щось віддавали”.

При цьому, звісно, варто визнати, що стати своїм для безмежного та бурхливого моря фанатів Гаттузо простіше. Він, як то кажуть, свій у дошку, з ультрасами готовий і обійматися, і битися – залежно від ситуації. Відповідно, йому готові більше пробачити: зокрема те, що Марсель сповз уже на сьоме місце, на шість очок нижче за Брест. Тим більше, що поважна причина і справді є – навіть дві.

Чемпіонат Франції в принципі треба зупиняти під час Кубка Африки, а Марсель постраждав від нього особливо сильно. Шість різних футболістів поїхали до збірних Сенегалу, Марокко, Камеруну та ДР Конго – і це ще пощастило, що Габон просто не пройшов відбір, й Обамеянг наприкінці січня мав можливiсть забивати Монако. Але, на жаль, більша частина цих команд уже вилетіла, гравці потроху повертаються і, вочевидь, зіграють проти Шахтаря.

А іншу причину невдач звуть Вітор Мануел Карвалью Олівейра, він же Вітінья. Не дуже зрозуміло, чим форвард Брагі взагалі вразив Марсель (часто гравці не з першої трійки Португалії реально підсилюють команди з топліг?), але через свої промахи він у найкоротші терміни став мемом. Пощастило, що завдяки Малiновському у Дженоа добрі асоціації з Марселем.

Поруч із викупом контракту Руслана італійський клуб орендував Вітінью. Португалець та українець відіграли разом другу половину минулого сезону – і “грифони”, мабуть, сподіваються на плідне продовження співпраці... Але це їхня справа, а у Франції проводили Вітінню з полегшенням. А на його місце приїхав сьомий гравець, який відлучався до Кот-д'Івуару на африканські ігрища.

Фаріс Мумбанья – камерунський бомбардир із Буде-Глімта. Якщо результативність у чемпіонаті Норвегії означає не дуже багато (не вважайте зневагою: просто Буде-Глімт регулярно видає матчі з результативністю наче з хокею, і конкретно за нього забивати особливо легко), то три голи Бешикташ виглядають у будь-якому випадку круто. Завдяки гольовим подвигам Мумбаньї норвежці вийшли до плей-офф Ліги конференцій, але сам Фаріс, як бачимо, зіграє у плей-офф Ліги Європи. Це класичний форвард штрафного майданчика, який, мабуть, має стати нормальним (а не як Вітінья) напарником Обамеянга. Порозумітися і з габонцем, і з французькою частиною команди Мумбаньї має бути нескладно.

Марсель взагалі замахнувся на те, щоб стати найбiльш африканським клубом Європи. Шість гравців поїхали на Кубок Африки ще на початку січня, Обамеянга тримаємо в умі, Кондогбія теж не грає лише через невдачу у відборі (у даному випадку Центральноафриканської Республіки) – а потім, окрім Мумбаньї, підписали ще й Онана. Не Андре, ні – Марсель і так має воротаря збірної Камеруну – Жана Онана повернули з чемпіонату Туреччини, де він провів останні півроку. Відрізок у Бешикташі не задався, але у Франції Жан був частиною чудового Ланса, який мало не став чемпіоном минулого сезону – та й взагалі, в чому, в чому, а в опорниках Гаттузо розуміється.

Ще одне посилення Марсель проводить правий фланг атаки. Луїс Енріке, повний тезка тренера головного ворога Марселя, повернувся з Ботафого – і, до речі, непогано символізує, як швидко в Марселі змінюється все. Він був куплений чотири роки тому, коли команду тренував Андре Віллаш-Боаш (як то кажуть, ставте лайк, якщо забули, що Андре Віллаш-Боаш колись працював у Марселі); йшов в аренду, бо не знадобився Ігору Тудору; і ось, через три тренери (саме три, тому що, крім Тудора і Марселіно, був ще Сампаолі) в цей актив повірив Гаттузо. Посилення це майже однозначне, тому що Енріке зайняв місце у заявці звичайного юніора, який поїхав до Дюнкерка з нижчих ліг.

Ну і неможливо не відзначити звичайне везіння, яке спіткало Марсель у випадку з лівим захисником. Ренан Лоді приїхав улітку за 20 мільйонів, ці півсезони нічим не виправдовував такий цінник – але відбув узимку за 23, бо зацікавив Аль-Хіляль. Ось він, козир статусу “гравець збірної Бразилії”: деякі доплачуватимуть вже за нього, тим більше що в Аль-Хілялі його будуть раді бачити Неймар і Малком. Замість одного зіркового гравця “ОМ” взяв двох перспективних: Кентен Мерлен вже у 21 рік відіграв масу матчів за Нант, а Уліссес Гарсія минулого сезону став найкращим асистентом чемпіонату Швейцарії у складі Янг Бойз.

Незважаючи на жодні проблеми, Марсель залишається великим клубом, який може собі дозволити багато і багатьох. На початку матеріалу багато хто міг пережити неприязнь щодо фанатів “ОМ” – але, вибачте, вони ж і головний актив клубу. Минулого сезону Марсель встановив рекорд відвідуваності, зібравши на матч із ПСЖ 65 894 глядача – та й середня відвідуваність клубу коливається в районі 60 тисяч. Не кожен, далеко не кожен клуб готовий залучати таку аудиторію без особливих звитяг в останні десять років.

Проте гра Марселя і Шахтаря буде дуеллю хаосу і дуже спокійного, дуже давно впорядкованого менеджменту. Зазвичай у таких випадках перемагає порядок – побачимо, як буде цього разу.