Перша частина

Як мене виганяв Кварцяний

І тільки я приїхав – ми в тому ж році стали чемпіонами УРСР. Команда в нас була така, що, як на мене, могла запросто в першій лізі грати. Раденко, Зейберліньш, Лайзанс – така банда була, куди там. А Володя Гащин, а Володя Антонюк… З Антонюком взагалі цікава історія. Він до 27 років грав за команду підшипникового заводу, а тренував луцький Підшипник знаєте хто? Віталій Кварцяний! От він його й витягнув у професійний футбол. У Антонюка, звичайно, не було поставленої техніки – зате яка швидкість! Його обіграють – а він вже знов перед суперником. Обіграють ще раз – а Володя встиг повернутися і знов закриває свою зону.

Не знаю, хто там є винахідником системи 3-5-2, але, як на мене, то першим в неї почав грати саме Кварцяний. Так, ми грали в три захисники – Антонюк задній, я зліва і Польний справа. І в центрі поля у нас постійно була перевага за рахунок такої тактики. В тому сезоні, до речі, Дикий якраз свій рекорд бомбардирський і поставив. Ну, звісно, й викладалися на полі на всі сто, а то й більше.

Знаєте, чому Кварцяний любить, аби команда грала в білій формі? Бо по ній же прекрасно видно, як хто працює на полі. Пам’ятаю, Раденко після першого тайму зайшов до роздягальні у чистенькій футболці. Що йому тоді було – треба було чути… Володимирович і в ті роки був дуже емоційний. Але, не дивлячись на такі його емоції, за свого футболіста він міг горло перегризти будь-кому. Але брехні він страшно не любить.

Був у нього такий прийом – він міг прийти на розминку, подивитися, сказати всього одну фразу Та, вони сьогодні виграють без питань, розвернутися й піти. Або навпаки. І саме так й траплялося. Отак бачив гру, нашу готовність. Звичайно, були в нас конфлікти на тренуваннях. Та й то мені вже було за 35. У Кварцяного на тренуваннях всі повинні рухатися – стояти категорично заборонено. Я й кажу – Володимировичу, мені вже трохи важко. Він тільки махнув рукою – Іди, бігай. Бувало й таке, що тільки він відвернуся – я вже стою, тільки повернувся в мій бік – я вже працюю. Але Кварцяний мене розумів, сам підходив і говорив: Олег, тобі того не треба робити, що молодим.

Було й таке, що він мене виганяв з тренувань. Ага, вигнав – я собі й пішов. На друге тренування приходжу, він до мене: "Ну що, Лисий, вже прийшов?". "Та, - кажу, прийшов, хочу тренуватися". Зараз в нас нормальні стосунки, я з усіми своїми робочими проблемами звертаюся напряму до нього. Він мене вчить тренерським премудростям. "Олег, з дітьми треба акуратно", - розповідає.

Та й справді, важка це справа – дітей тренувати. Підхід особливий потрібен, та й ік у них зараз складний, 14-15 років, хіба за всіми услідкуєш… Думаю, через якийсь час хтось із моїх вихованців потрапить і до першої команди. Кварцяний, між іншим, на всі наші матчі ходить – якщо є вільний час. Приходить і дивиться. Поки що, правда, ми конкретно не говорили ні про кого.

Знаєте, а дитячий футбол – це ж велика кадрова проблема. От взяти хоча б Луцьк. 200-тисячне місто, нібито кадри повинні знаходитися без особливих проблем. А я перебрав 300 дітей – і залишив у групі всього 25. Не знаю, може десь в сільській місцевості є, але начебто й туди їздимо, дивимося. Недавно привезли хлопця з Ковельского району – високий, фактурний, але треба починати все з нуля. А вік такий, що куди там вже починати… Є така інформація, що в нашій області близько 180 тренерів дитячих. Де вони ж, чим займаються, кого тренують – не знаю, не бачу…

Махен дісціплінен бітте!

Отже, виграли ми чемпіонат УРСР – а через пару років вже стартували в чемпіонаті України. Уявіть, що то для нас значило – грати в одній лізі з Дніпром, Динамо (ми якраз в одній групі з ними були). Мені в матчі з Нафтовиком зламали щелепу, а наступний матч з Динамо. І за десять днів мені щелепу склали і вилікували. А ми тоді 2:3 в Луцьку програли, Топчієв два голи забив. А Дніпро ми взагалі обіграли, Бурч єдиний гол з пенальті забив.

Причому його ніхто ніколи не примушував бити пенальті – сам такий любитель забити. Взагалі, Міша був воротар від Бога, а настільки технічний, що з двійничка міг вам м’яча покласти в будь-яку точку. Зросту невисокого, як для голкіпера, але стрибав просто відмінно. На виходах слабувато грав, зате в лінії все міг витягнути. І тренери ніколи нічого не казали, коли він йшов бити пенальті.

А я от, признаюся, боявся підходити до точки всю свою кар’єру. А бив всього один раз – на зборах в Білорусі. Тоді в нас Покора тренером був, а я чогось злився на нього – так поставив м’яча і уявив, що то в воротах він стоїть. Як дав під перекладину! А в офіційних матчах не бив ніколи. Недавно був зі своїими дітьми на турнірі, і вони після нічиєї в основний час програли по пенальти. Так я нічого й не сказав їм – бо сам знаю, як то важко.

Було в моїй біографії піврічне відрядження до Львова. Звичайно, головним чинником переходу в Карпати став Мирон Маркевич. Але в ту команду було дуже важко влитися – ніби й гравці були досить пристойні, і вигравали ми, але атмосфера була якась важка. Тому через півроку я вирішив повертатися до Волині. Богданович сам до мене підійшов, сказав, що, мабуть, теж бути йти з Карпат. Не склалося зі Львовом. А тут Кварцяний знову приймає Волинь - і кличе мене.

А вже потім, коли ми вилетіли, Кварцяний перейшов до Хмельницького – і в наступному сезоні, коли ми боролися за повернення до вишки, його Поділля обіграло нас 4:0. Правда, у нас тоді фінансування було майже на нулі, нікому команда не була цікава. Потім був таки період, коли ми майже вилетіли в другу лігу, і тільки після повернення Кварцяного почали відновлюватися. Причому коли Віталій Володимирович повернувся, то він залишив з попереднього складу лише одного гравця, мене. Всі інші були новачки.

Звісно, я вже тоді був ветераном, але в паспорт Кварцяний ніколи не дивився. Візьміть хоча б нинішню Волинь - Ковалюку 37 років, але він вс команді, бо потрібен. Мостового теж взяли, а йому вже давно за 30. Тому я грав стільки, скільки зміг, а коли відчув, що вже не тягну – сам сказав, що буду закінчувати. В такій формі буду тільки вантажем для команди, чижсь місце, може, займатиму, а гроші – то таке, всіх не заробиш.

Сам я по натурі дуже експресивна людина, заводжуся на полі з пів-оберта, міг накричати на молодого партнера – але потім обов’язково вибачався. Правда, раніше, треба сказати, молодь була більш адекватна, чи що. Зараз же… Пару тижнів тому з одним ледь не побився. Я частенько граю з тренерами Волині, гравцями в футбол – от під час одного з таких матчів зіштовхнувся з молодим. Кажу йому: "Ти обережніше трохи грай". Він на мене як попер – я не витримав, взяв його за кадик, думав, вирву, такий злий був. Потім питаюся у Сашка Піщура – вони й в команді себе так поводять? "Ти йому слово – а вони тобі у відповідь десять", - каже. Я в шоці був.

Була в мене колись така історія з Віталіком Перваком. Він тоді тільки з’явився в Волині. Я йому на одному з матчів щось підказав по грі – так він мене з якогось дива послав за відомою адресою. Я в роздягальні після першого тайму його мало не задушив. Добре, що хтось зайшов до душової та зупинив мене. А після гри він, вже зрозумівши, підійшов і вибачився. Субординація повинна бути. А зараз, таке враження, зовсім її немає.

Таланти волинської землі – сьогодення і майбуття

Є така легенда, що потенційних новачків Волині підводили до Василя Сачка – якщо такого ж зросту або вище, то брали, якщо нижче, значить, не підходить. Звісно, то тільки легенда. Але дійсно Кварцяний охоче бере в команду високих гравців. Правда, дивиться не тільки на зріст. Не так давно привозили хлопця з Білорусі – більше двох метрів! Але інші якості Володимировича не задовільнили. Бо зріст – то добре, але крім нього футболіст повинен багато чого вміти.

А Сачко – унікальний гравець. Працював в міліції, в футбол прийшов вже у серйозному віці (а знайшов його знову-таки Кварцяний!), а виріс до володаря Кубку України. До речі, з ним мороки було в свій час багато тільки внизу, а на другому поверсі йому рівних просто не було. На тренуваннях Вася пахав так, що мало хто так над собою працює – прийом м’яча годинами міг відпрацьовувати, удари головою. Залишався після тренувань і працював, працював. Ми з ним до цих пір передзвонюємося, він сюди частенько приїздить, після фіналу Кубка був у Луцьку. Взимку у нас часто проводяться міні-футбольній турніри – так Вася завжди бере участь. І Михалик буває, і Артем Федецький, і Тимощук приїздив.

Толік, до речі, був дуже скромним хлопцем. Скромним і працьовитим – з газону за матч майже не вставав, стільки раз в підкатах стелився. Намагався бити з будь-яких дистанцій, хоча ми йому не раз говорили – Толя, треба шукати зручніших позицій, ближче до воріт. Але Тимощук вперто робив своє діло – і тепер має результат. Коли привозив до Луцька Кубок УЄФА, я до нього підійшов, кажу – в мене діти хотіли б сфотографуватися з тобою, з трофеєм. Олег, які питання, - відповідає, - зараз ми тут швиденько закінчимо і я у твоєму розпорядженні. Хоча – хто він, а хто я. Міг би взагалі пройти повз мене і не привітатися навіть. Але Толя який був, такий і залишився, і слава його анітрохи не змінила.

Повертаючись до того моменту, коли я, як-то кажуть, повісив бутси на цвях. Що робити далі – просто не знав. Скажу більше, було страшно. Багато ж футболістів просто пропадає. Той же Дикий… Після закінчення кар’єри гравця я три місяці не торкався м’яча. Хотів відвикнути, зрозуміти, що цей період в житті вже завершено. А потім до мене звернувся директор дитячої школи з пропозицією потренувати дітей. От п’ятий рік вже треную. Зарплата спочатку була 300 гривень. Думаю – нехай, щось зароблю, та й при ділі буду. Потім, правда, почали підвищувати зарплату… Зібрав групу, сів, взявся за голову й думаю – і що мені з ними робити.

Але мені пощастило попасти на тренерські курси в Київ. Я там два тижні постійно спілкувався з тренерами, набирався досвіду, чомусь вчився, щось запам’ятовував. Причому робив дуже просто – підходив до якогось тренера (зараз уже всіх і не згадаю) і говорив напряму – розкажіть, з чого починати роботу. І вони мені розповідали.

А наші діти зараз – це ж просто кошмар. Я зайшов в одну школу – а там шість класів одочасно в спортзалі займаються. Про яку належну фізичну підготовку можна говорити в таких умовах? На один клас виділили квадрат 10 на 10, і от вони спочатку хвилин 15 ходять по кругу в одну сторону, потім в іншу. І вся фізкультура. До нас в школу приходять діти, які навіть руками м’яча не можуть спіймати, що вже там про ноги говорити. Говорю з учителями, а вони тільки знизують плечима – що ми можемо зробити, школа перегружена, в дві зміни навчання…

А коли я був малим, то ми розминку починали на перерві – щоб не забирати часу на уроці. Секцій було – футбол, баскетбол, гандбол, які хочеш. Я на всі ходив. Тільки волейбол не сподобався. Я одного разу руку зламав і сказав – ні, то не мій вид спорту. А зараз на уроці фізкультури 20 хвилин одна розминка, коли ж те заняття проводити. А для секцій просто немає залів, бо вони після занять уже всі арендовані. І що ти з цим поробиш.

Тренерський штаб Волині? Мені здається, я ще не готовий до того. Років зо два тому була в мене розмова з Кварцяним. "Олег, я би хотів тебе забрати до себе, - говорить Володимирович, - але чую, що відгуки про твою роботу з дітьми нормальні. Тому не буду збивати тебе з цього шляху". Я ж уже казав, що в футболі треба йти поступово. Отак і я в тренерській справі – починаю з самого початку, з дитячого футболу. Один з двох моїх тренерів, Мирон Маркевич, теж починав із самих низів, з чемпіонату міста. Так що я нікуди не поспішаю.

Володимир Миленко, спеціально для Глобусу України