Що ж, любі читачі Football.ua, дива в Сан-Себастьяні не сталося. Київське Динамо без шансів програло Реал Сосьєдад на Аноеті та стало першої командою, яка достроково вилетіла з Ліги Європи. Матч проти баскського клубу можна сміливо назвати найгіршим у виконані підопічних Олександра Шовковського. Втім, треба всім українським вболівальникам нарешті зрозуміти на якому рівні знаходиться вітчизняний футбол та де його місце в європейській футбольній ієрархії, і чим швидше ми це зрозуміємо, тим легше будуть сприйматися відповідні результати українських команд в єврокубках. А тепер, час переходити до розповіді. Vamos!

Місто Сан-Себастьян (баскська назва — Доностія) розкинуло своє коріння на півночі Іспанії в Країні Басків. Берега цього прекрасного адміністративного центра провінції Гіпускоа омиває Біскайська затока, що є частиною Атлантичного океану. Вирушаючи у відрядження до Сан-Себастьяну, знайомі іспанці сказали мені наступні слова: "Це найкрасивіше місто Іспанії, але й найдорожче". 

Матеріал підготовлено за підтримки Офіційного спонсора ФК Динамо Київ у матчах єврокубків GGBET

В Європі Доностію називають — іспанським Монако, через його фешенебельність та багатий образ життя "туристів", що приїздять сюди на відпочинок. Скажу свою думку з цього приводу. Мені свого часу доводилося бути гостем в Монако та Ніцці, і на мою думку Сан-Себастьян набагато більш схожий саме на "столицю французької Рів'єри" ніж на Монойкос (назва Монако за часів Лігурійських племен). Невеличке затишне місце, яке підкорює твоє серце незабутніми океанськими пейзажами та шикарною набережною вздовж пляжа La Conсна, який нагадує сяючий півмісяць, обіймає бірюзові води, в яких відбиваються сонце та мрії туристів. На березі височіє чарівний Палац Мірамар — елегантне нагадування про королівську епоху, коли іспанська знать знаходила тут прихисток від міської метушні.

Старе місто, відоме як Parte Vieja — це живий музей просто неба. Вузькі вулички, вимощені бруківкою, ведуть до величної базиліки Санта-Марія-дель-Коро. Неподалік стоїть площа Конституції — серце міста, яке колись було ареною для кориди.
На пагорбі Ургуль, що охороняє місто, височіє статуя Христа — символ миру і надії, звернений до моря. Тут же можна знайти старовинний Замок Ла-Мота, стіни якого зберігають сліди битв та історичних епох. Панорами, що відкриваються з його вершини, нікого не залишать байдужими. Абсолютно нікого.
Коли вечір м'яко огортає місто, Доностія перетворюється на сяюче полотно робіт Антоні Гауді. Ліхтарі освітлюють міст Марії-Крістіни, чиї декоративні вежі говорять про готичну архітектуру. А в повітрі витає аромат вишуканих пінчос та тапас, що ваблять гостей цього чарівного міста зайти в один з історичних барів, де кожна тарілка — це маленька легенда однієї великої історії Сан-Себастьяна. Зазначу, що Доностію називають гастрономічною столицею Європи. По-перше це місто входить в Книгу рекордів Гінесса з найбільшою в світі кількістю мішленівських ресторанів на душу населення. 18 ресторанів відзначені зіркою Мішлен на 188 тисяч мешканців. По-друге в Сан-Себастьяні проходять великі гастрономічні фестивалі, такі як Гастрономіка. Крім того, в центрі культури Курсааль щорічно відбувається престижний "Міжнародний кінофестиваль у Сан-Себастьяні".
Як ви вже мабуть зрозуміли, "іспанська Ніцца" залишила по собі надзвичайно приємне враження. Ба більше, я просто закохався в це місце про яке можна говорити годинами. Але слід вже повертатися до наших футбольних справ.
За декілька годин до матчу в місті особливо не відчувався футбольний ажіотаж. В центрі Сан-Себастьяна можна було побачити поодиноких фанатів Реал Сосьєдад в клубній атрибутиці, однак як не дивно, більшість з них були люди азіатської зовнішності. Напевно, без Такефусо Кубо тут не обійшлося. Приблизно за півтори години до матчу я вже підходив до стадіону Реале Арена (саме так називається стадіон Реал Сосьєдад, Аноета це назва спортивного комплексу на території якого й знаходиться стадіон). Чим ближче я підбирався до епіцентру майбутньої футбольної події, тим більше зустрічав баскських фанатів. Хтось з них пив місцеве пиво "18/17", хтось насолоджувався домашніми бутербродами з тортії та хамона, інші просто прогулювалися біля стадіону. Побачивши у натовпі високого молодого хлопця з українським прапором, мені стало цікаво дізнатися його думку про матч киян з Сосьєдадом. Любомир (так звуть того хлопця) райдужно посміхнувся мені, коли дізнався, що я український журналіст. Він, на диво, позитивно відгукнувся про Динамо, заявивши: "Я вірю в команду, в Олександра Шовковського та позитивний результат для українського клубу в сьогоднішній грі". Всім би стільки любомирівського оптимізму.
Про сам стадіон висловлюся наступним чином: ззовні аби як, всередині топ. Сама Арена стоїть практично в міській забудові без прилеглої паркової зони або затишного місця для прогулянки, втім це звичайне явище для європейських стадіонів. Можливо на моє око негативно вплинуло широке будівництво, яке відбувається поруч зі стадіоном, тому він і виглядав дещо обшарпано. Якщо взяти НСК Олімпійський або Донбас Арену довоєнних часів, шансів у Реале Арени випередити цих "гігантів" буде вкрай мало. Всередині стадіону все виглядає набагато краще, і я зараз говорю саме за "чашу" арени. Вона мені нагадала Ештадіу де Драгау. Красиво, затишно та по-футбольному класно.
Ледве знайшовши своє місце у ложі для преси, я відчув різницю в організації між Гамбургом та Сан-Себастьяном. За кожним представником ЗМІ було закріплене його індивідуальне місце. Розташовувалися журналісти за географічною ознакою, якщо так можна висловитися. Тобто українці сиділи разом, іспанці сиділи разом і тд. В Гамбурзі такого не було й близько, всі сиділи там де їм хотілося. Можливо це пов'язано з кількістю акредитованих журналістів (на матчі Реал Сосьєдад — Динамо Київ журналістів було набагато більше, ніж на Фолькспаркштадіон під час гри киян з Вікторією Плзень), але факт залишається фактом.
Що казати про сам матч? Скажу так, як відповів мені у мікс зоні після гри Георгій Бущан: "А що казати, що казати?". Казати дійсно немає чого... ви і так все бачили на власні очі. Те, що робив в першому таймі Такефусо Кубо з лівим флангом Динамо, можна впевнено заносити в категорію фільмів 18+. І не тільки він. На жаль це реалії сучасного українського футболу. І в цьому контексті мені б хотілося стати на захист головного тренера київського Динамо Олександра Шовковського. Олександр Володимирович живе цією командою, цим клубом — я бачу це при кожній нашій зустрічі. Те, як він переживає за Динамо, можливо не переживає ніхто.
З приводу гри киян. Тут в мене теж немає багато питань саме до тренерського штабу. Зрозуміло за рахунок чого Шовковський намагається досягти бажаного результату. Малюнок гри є? Є. Тактична ідея є? Є. На мою думку, Динамо Шовковського дійсно прагне грати у футбол, а не страждати на футбольному полі. Інше питання: як це реалізовується на практиці? І тут вже більшого треба вимагати від самих футболістів, бо саме вони повинні втілювати тренерські задуми в життя, а з цим якраз і виникають проблеми в єврокубкових іграх.
Не зайвим буде сказати і про молодість-досвід київської команди. Я розумію, що всім вже набридлі такого роду кліше. Але давайте тверезо, з холодною головою, подивимося на стартовий склад Динамо в Сан-Себастьяні. Крістіан Біловар (23 роки, 8 матчів в єврокубках), Максим Дячук (21 рік, 4 матчі в єврокубках 3 з яких в кваліфікації), Микола Михайленко (23 роки, 5 матчів в єврокубках), Назар Волошин (21 рік, 14 матчів в єврокубках з них 10 в кваліфікації), Валентин Рубчинський (22 роки, 6 матчів на рівні основного раунду Ліги Європи). Промовиста статистика.
Окремо висловлюся про атмосферу на Аноеті (ця назва мабуть більше підійде під цей контекст). Я був вражений. Правда. Трибуни практично увесь матч не затихали, і я зараз кажу за весь стадіон, а не тільки за ультрас. Під час матчу, Арена тричі вибухала настільки, що в мене було відчуття землетрусу, що наближається. Кожна вдала дія гравця баскської команди зустрічалася звіриним ревінням трибун. Кожна заміна "чурі-урді" супроводжувалася бурхливими оваціями. Пісні, улюлюкання, вибухи... все це було на Аноеті пізнім четверговим вечором. Це було кайфово, це було вайбово... але є одне але. Підсумковий результат.
На післяматчевій прес-конференції моє питання виявилося єдиним до Олександра Шовковського, що вже починає ставати певною традицією. Головний тренер Динамо виглядав звісно засмученим, але мені здалося, що він був більш бадьорим, ніж після гри з чеською Вікторією. 
Мікс зона... я навіть не знаю, що й казати про цей "Бермудський трикутник" в якому гравці Динамо постійно кудись пропадають. Жоден з футболістів киян не знайшов часу поспілкуватися з журналістами. Жоден. Тільки Олександр Караваєв підійшов і попросив на цей раз покликати когось іншого, посилаючись на те, що він єдиний, хто завжди підходить до представників ЗМІ. Питань немає. Людину можна зрозуміти, особливо коли вона до тебе підходить і коректно пояснює причину. А ось, як зрозуміти дії деяких футболістів, які йдуть через мікс зону, знаючи, що там чекають журналісти (та й просто твої співвітчизники) і розмовляють по телефону (або роблять вигляд, що розмовляють) в мене відповіді немає. Це просто неповага. До професії, людини, вболівальників та й до самого себе.
Відвідавши Сан-Себастьян стає зрозуміло, чому Ернест Гемінгуей обрав саме це місце для свого тимчасового проживання. На вулиці Урб'єта, де він мешкав, з під його пера вийшла епохальна книга "І сходить сонце". Мені здається, кращого міста для написання літературного шедевра важко знайти. Також в Доностії свій перший Дім мод відкрив легендарний кутюр'є Кристобаль Баленсіага. Не зайвим буде сказати, що саме це курортне містечко найбільше любив іспанський каудільйо — Франсіско Франко. Розповідати про Сан-Себастьян можна безперервно, а дивитися на нього взагалі цілу вічність, втім забирати ваш дорогоцінний час занадто довго в мої плани не входило, тож на цьому моя оповідь добігає до свого логічного кінця. Дякую всім читачам за увагу до цього матеріалу. Знаєте, мені дійсно не хочеться зупинятися писати, так само, як не хотілося їхати з "іспанської Ніцци", однак час ставити крапку. Adios amigos!