То був чорний день для всієї Грузії. Улюбленець країни Віталій Дараселія безслідно зник після автомобільної аварії десь у хитросплетіннях гірських серпантинів. На пошуки кинулися усі місцеві жителі – будинки пустували, а люди робили паузу лише на прийом їжі. Якась година перерви – і далі поверталися до справи. Знайшли автора переможного голу у фіналі Кубка Кубків лише на 13-й день пошуків. Кажуть, тіло 25-річного Віталія віднесло течією річки на два кілометри від місця ДТП. За легендою помітили Дараселію двоє місцевих жителів, які протягом двох тижнів практично не переривали пошуки.

У середині червня на Матч легенд України та Грузії до Львова прибув син того самого героя Грузії. Коли батька не стало, Віталію-молодшому було лише 4 роки. Про тата він пам’ятає зовсім небагато – тільки бліді дитячі спогади. Повноцінну картину батькового образу для хлопця формували всі ті, хто знав Віталія Кухиновича. Кожну історію, кожну розповідь він береже і переповідає з помітним хвилюванням. Дараселія-молодший щиро ділиться спогадами, що з плином років стали легендарними і міфічними. Дивишся на фотографію його батька, потім переводиш погляд на очі Віталія-молодшого, які видніються з-під кепки з логотипом тбіліського «Динамо», і розумієш, як сильно схожі вони між собою.  

«Леоненко був дуже простим хлопцем»

- Віталію, як часто буваєте в Україні?

- Періодично навідуюся до вас. У Львові, наприклад, давно не був. До Києва заглядаю частіше. У мене тут залишилися друзі, з якими я колись грав у ЦСКА: Роман Пахолюк, Сашко Олексієнко, Віктор Уляницький.

- Коли ви стали гравцем київського армійського клубу, вам не було ще 20-ти. Як потрапили в ЦСКА?

- На той час я був гравцем Динамо з Батумі. Надійшла пропозиція з Києва, я вирішив, що варто спробувати. Розпочинав у дублюючому складі, який очолював Олександр Петраков, потім команду прийняв Олександр Штелін, який багато років у Бельгії тренував. В основі я працював з двома Володимирами: Лозинським і Безсоновим. Володимир Васильович товаришував з моїм батьком і чудово ставився до мене. Однак жодних поблажок я не відчував. Навпаки, Безсонов добряче вимагав і примушував працювати. Вважаю, що це правильний підхід. Можливо, я тоді ображався, але зараз повністю розділяю його стиль управління командою. Не можу не відзначити і Лозинського. В другій команді був дружній колектив – ми всюди ходили разом. І в бар, і вихідні разом проводили. Як зараз пригадую, наші походи в Гідропарк.

- Як вас прийняв старший колектив, де вистачало досвідчених гравців: Закарлюка, Цихмейструк, Рева, Костишин, Левченко?

- Не знаю, чому, але у мене відразу склалися відносини з усіма. З перших днів все пішло, як і належить. Безперечно, повага до старших була – мене так виховували. Повага є, але не більше. Лідерами колективу були Закарлюка і Едик Цихмейструк. Але якщо з Едиком я спілкувався, як з партнером по команді, то з «Карло», тобто Закарлюкою, я товаришував. «Карло» був справжнім мужиком.

- На похорон Сергія Володимировича не приїжджали?

- Я навіть не відразу дізнався про трагедію. Перебував тоді в Москві, а про цю жахливу новину розповіли мені, коли я вже повернувся в Тбілісі.

- В третьому матчі за ЦСКА ви забиваєте дебютний гол, а ваша команда перемагає з рахунком 3:2. Це при тому, що до 80-ї хвилини донецький «Металург» вів 2:0.

- Про таке приємно згадувати – я вийшов на заміну і забив на 90-й хвилині переможний гол. Трохи раніше рахунок зрівняли Олексій Олійник і Яків Кріпак.

- Воротаря, якому забивали, пам’ятаєте?

- Юра Вірт! (поруч за сусіднім столиком готувався до матчу ветеранів якраз Юрій Миколайович). Ой, радості було дуже багато. Чи виставляв за той гол? О, та я завжди виставляв (посміхається).

- У тому ж сезоні в розіграші Кубка України жереб організував цікаве протистояння – ЦСКА проти ЦСКА-2. Дублери зійшли з дистанції, але ви зробили все, щоб представники першої команди звернули на вас увагу.

- То була пізня осінь, а термометр показував, напевно, 15 градусів морозу. Ще й сніг падав. Ми навіть виграли один матч у цьому протистоянні, а я оформив дубль. І все ж у підсумку ЦСКА пробився до фіналу, де програв «Динамо».

- Наприкінці 90-их кар’єра Віктора Леоненка вже завершувалася. Однією з останніх команд у його славній кар’єрі став ЦСКА. Ви знаєте відомого нині телеексперта не з чужих слів.

- Можу сказати одне – Вітя був дуже простим хлопцем. Принаймні, у ставленні до мене. Я взагалі тут ні з ким проблем мав. Ніхто з хлопців, скажімо прямо, не вимахувався. По-перше, Леоненко мав право щось підказати. Він за спиною мав серйозний послужний список і великий досвід. Навіть, якби Вітя захотів це зробити, то ніхто в колективі не сперечався б з ним. Потім у ЦСКА закінчував кар’єру Юра Калітвінцев – футболіст з великої букви, який самотужки за невеликий період часу змінив нашу команду.

«Агент покинув мене в Італії. Я подзвонив Шевченку»

- Київський ЦСКА проклав шлях у великий футбол багатьом. Наприклад, Дмитру Каряці, який згодом отримав російське громадянство, а на вершині кар’єри грав у «Бенфіці».

- Пам’ятаю, коли Каряка їхав з Києва у «Крилья Совєтов». Їхати повинен був я, але відмовився. Потім «Каря» жартував: «Віталіку, дякую тобі! Добре, що я тоді поїхав».  

- У Самару ви не вирушили, але могли опинитися в Італії.

- Я навіть на оглядини в «Реджину» їздив. Не буду приховувати, розкажу, як все було насправді. Перед першим спарингом я коштував 500 тисяч. Після нього – виріс до 3 мільйонів. Словом, нехороша ситуація вийшла. Я сильно провів кілька контрольних матчів на оглядинах, але агент, який зі мною приїхав в Італію, покинув мене наодинці.

- Не розгубилися?

- Без грошей, без нічого. Складно було… Вирішив дзвонити Андрію Шевченку. Він якраз у «Мілані» грав.

- Ви знали його особисто?

- Ні, просто знали одне одного по футболу.

- Шевченко не відмовив?

- Майже миттєво вислав за мною менеджера Марко Трабуккі. Так я на кілька днів у Мілан ще заїхав, після чого повернувся до Києва.

- Після українського етапу кар’єри ви їдете на Батьківщину у тбіліське «Динамо», яке очолював Гіві Нодія.

- Дуже-дуже порядна людина. Гіві Георгійович – хороший тренер, який мав підхід до всіх підопічних. Проста людина, жодної зірковості. А це фіналіст Чемпіонату Європи, кращий бомбардир чемпіонату СРСР.

- Хто був вашим кумиром в дитинстві?

- Винесу за рамки улюблених гравців: свого батька і Давіда Кіпіані. В юності я із захопленням стежив з Георгієм Кінкладзе з «Манчестер Сіті». З раннього дитинства запам’яталася гра Рамаза Шенгелії та Олександра Чівадзе. Якщо вести мову про найсильніших грузинських футболістів, з якими я коли-небудь грав, то це «Гіо» Кінкладзе, Каха Каладзе і Гоча Джамараулі.

- Після Тбілісі ви їдете в «Аланію». Там наближалася до завершення кар’єра Георгія Деметрадзе і розпочинався футбольний шлях Джаби Канкави.

- Джабі було лише 19. Я просив Канкаву і ми залишалися після тренувань. Переважно грали у футбол від воріт до воріт. Якось Джаба сказав: «Мені дуже згодилися ці наші тренування. Дякую тобі». Він дуже хороший хлопець, дуже.

- Свою кар’єру ви закінчили рано – вам не було ще 30-ти. Чому?

- Попрощався з футболом у 29. Порвав косий м’яз живота. Треба було оперувати, а потім відновлюватися протягом року чи півтора. Простіше було закінчити з футболом.

«Мені віддавали борг, крадене. Довелося відсидіти»

- Батькове прізвище, його статус і особливі очікування тиснули на вас?

- Розумієш, у всіх інших сферах прізвище Дараселія допомагало мені. Всюди діяло. У футболі ж – всі просили більшого. Кожен хоче бути кращим за свого батька. Але це навряд чи в когось виходить. Мені б теж хотілося бути таким, як він. Але що вдієш – не вдалося.

- Наведіть будь-який приклад – як саме вам допомогло ваше прізвище за межами футбольного поля?

- Ось тобі історія – це було в Москві. Міліціонери перевіряли документи, виникли якісь проблеми з реєстрацією, тому мене відправили у каталажку. Прийшов начальник відділку і поцікавився: «Що за чоловік?» і кивнув на мене. Підлеглі назвали моє прізвище. Мене вивели, а начальник запитує: «Ти син Віталіка?» Коли я ствердно відповів, то здалося, що цей чоловік ледве з розуму не зійшов. Розповідав, що шаленів від його гри і мій батько був його кумиром.

- У підсумку вас відпустили?

- Більше того – цей начальник підготував документ, де вказав, щоб мене більше не затримували. Така собі індульгенція.

- Знаю, що у вас були набагато серйозніші проблеми із законом. Втім, не з вашої вини.

- Так, це правда. Я відбував покарання в тюрмі. Тому, до речі, і на похорон Закарлюки не приїхав.

- Як все було насправді?

- Я зустрівся з чоловіком, який був винен мені гроші. Він їх якраз передавав мені, коли нас спіймали. Відсидів. Щоправда, потім мене, оправдали, але посидіти довелося.

- Вам же, здається, два з половиною роки дали, а цьому чоловікові – лише два.

- Я проходив по справі, як організатор. Цей хлопець – мій земляк, теж з Очамчіри. Прийшов повертати борг, виявилося, що все це крадене. Нас затримали.

- Скільки загалом провели у в’язниці?

- Півтори роки.                                                                  

- Вийшли на волю іншою людиною?

- Та ні. Залишився таким же, як і був. Люди не змінюються.

- У в’язниці знали, що ви син того самого Дараселії?

- Неодноразово запитували: «Ти що тут робиш?»

- Де відбували покарання?

- Бутирський централ. До речі, досвіду там набрався. Певна життєва школа. Шкода тільки, що погана.  

«Батько сказав: «Хто заб’є гол, іменем того і назву сина»

- Коли тата не стало, вам було лише 4 роки. Щось у пам’яті залишилося про нього?

- Лише два моменти. Перший – коли він брав мене на базу тбіліського «Динамо». Другий – його похорон.  

- Дуже часто розуміли, що присутність поруч батька суттєво змінила би все?

- Постійно. Підказати щось, порадити…

- Чому батьки назвали вас Віталієм?

- Це все через гру в Неаполі у 1978-му. Батько сказав: "Хто заб’є гол, іменем того і назву сина". Сталося так, що забив сам, а Динамо зіграло з Наполі внічию 1:1 (рівно через місяць на світ з’явився Дараселія-молодший).

- Очевидно, що перед вами навіть ніколи не було іншого вибору – футбол і тільки футбол?

- В дитинстві я займався тенісом і мушу сказати, що у мене чудово виходило. Я дуже добре грав, а тренери навіть казали мамі: "Залиште його у спокої! Навіщо йому той футбол? Нехай грає у теніс".

- Після смерті батька ваша мати одружилася вдруге. Однак ваш вітчим також загинув у ДТП років десять тому.

- Так, це правда. Вітчим також розбився на автомобілі. Він не мав жодного відношення до футболу. Маю сказати, що у нас були близькі відносини, він був чудовою людиною.

- Кажуть, що після того, як він одружився з вашою матір’ю, вітчима навіть з роботи звільнили.

- Ні, це неправда. Він розумів, у яку сім’ю йде. І завжди був дуже хорошою людиною.

- Як часто буваєте у рідній Очамчірі?

- Дуже часто. Мабуть, тричі на рік. Влітку і взимку завжди відвідую родичів. Моїй бабці, татовій мамі, вже 86. Їжджу до неї і до двоюрідних братів та сестер.

- У вас є рідна сестра Крістіна.

- Вона, до речі, також має відношення до футболу. Генеральний директор жіночого футболу в Грузії. Словом, друга людина в футбольній ієрархії жіночого футболу.

- Кажуть, рідний брат батька, Геннадій Дараселія також був дуже талановитим футболістом.

- Це правда, але дядько пішов трохи не тією дорогою. Минуло 6 чи 7 років, як його не стало. Він мав потенціал, але ми ж розуміємо, що це все умовності.

- Місце тієї аварії знаходиться доволі далеко від Очамчіри…

- Кожного разу проїжджаю той поворот, коли їду додому. Там існує традиція — всі місцеві водії на знак шани до батька сигналять поруч з проваллям — «біп-біп». Кожен знає, де загинув Віталій Дараселія.

«Футболістів «Динамо» виносили з літака на руках»

- У житті батька особливу роль відігравало магічне число «13».

- Саме стільки днів шукали його тіло, а ще це сталося 13 числа. Тато грав з 13-м номером на спині. 13 травня тбіліське «Динамо» завоювало Кубок Кубків. Свій дебютний матч у футболі батько зіграв 13 числа. Він завжди казав, що «13» — це щось особливе для нього. Ти знаєш, я також футболку з 13-кою одягав.

- Тріумф тбілісців у матчі з Карл-Цейсом став національним святом для Грузії.

- Футболістів виносили з літака на руках. Коли батька несли, то навіть туфлі зняли.

- У вас залишилися татові речі?

- Так, бережу всі його нагороди у Тбілісі. Маю спеціальний куток вдома. В тому числі зберігаю маленький кубок за переможний гол у фіналі. Це був персональний приз, який дістався батькові.

- У 2013-му в Тбілісі помпезно відкривали футбольну Академію імені Віталія Дараселії. Приїхали навіть Андрій Шевченко та Кріштіану Роналду.

- Я тоді якраз сидів. 

- Кажуть, що ваш батько був дуже щедрою людиною. З будь-яких поїздок завжди привозив подарунки.

- Ти знаєш, я ще не зустрічав жодної людини, у Тбілісі, Росії чи Україні, яка сказала б про нього погане слово. Мені було дуже приємно чути сотні історії про тата – він прожив прекрасне життя і я можу лише пишатися ним, це чудово, що він залишив по собі таку пам'ять.

- У вас є діти?

- Двоє: хлопець і дівчина. Сину буде 9 років, займається в Академії Динамо. Поки важко сказати, чи буде футболістом. Я ще нічого в ньому не бачу. Він футбол любить, але лінощі заважають. Як і його батькові. А от дід не був ледарем. Скоріше, донька має більший потяг до футболу. Але я проти того, щоб вона займалася цим.

- Сина як звати?

- Віталій. У мене всі Віталіями будуть на честь діда.

- Ви залишаєтеся у футболі?

- Працюю в селекційному відділі тбіліського «Динамо». Також займаюся певними питаннями в енергетиці. Шукаю себе у цих двох сферах.

- Раніше грузинські футболісти підкорювали Європу. Зараз за кордоном зовсім мало якісних футболістів з вашої країни. В чому справа?

- Я не грузин, за національністю – абхазець. Напевно, це наші проблеми з дисципліною. Можливо, лінощі. Взяти до прикладу хоча б Каху Каладзе – дуже працьовитий гравець, звідси і результати.

- Коли готувався до інтерв’ю, то переглядав відеонарізки за участю вашого батька. Його гол у фіналі – мить, якою можна насолоджуватися безперестанку. Ви часто дивитеся, як грав Віталій Дараселія?

- Як мінімум, раз на тиждень дивлюся цей переможний гол. І кожного разу на очі навертаються сльози. Забити такий гол у фіналі Кубка кубків за кілька хвилин до завершення матчу!

- Батько вам не сниться?

- Мені сни взагалі не сняться. Дуже рідко бачу сновидіння.

- В Очамчірі батько будував дім, однак не встиг завершити будівництво. Яка його доля?

- Згодом розпочалася війна. Навіть я років 5 чи 6 туди не приїжджав. Значну частину життя я провів за межами Грузії. На могилі батька абхазька община спорудила красивий меморіал. Дуже вдячний їм за це. А будинок весь цей час стояв без догляду. Розпочинаємо роботи – дуже хочу зробити там музей, ще одну згадку про тата. Сподіваюся, за рік все буде готово.