Славен Біліч — удома, в Хорватії. Надворі — розпал літа, і десь у телефонній трубці чути, як на тлі його розповіді цвірінькають пташки. Він говорить про те, що робить хорватський футбол особливим.

Як так виходить, що країна з менш ніж чотирма мільйонами мешканців постійно виступає на такому високому рівні?

— У нас, звісно, багато таланту, — каже Біліч. — Але ми завжди були сильними в командних видах спорту. Баскетбол, водне поло, гандбол... Думаю, це тому, що ми любимо спілкуватись, ставати єдиним цілим. Ми — вулична нація.

— У тих регіонах, звідки походить більшість наших спортсменів, гарний клімат. Діти завжди гуляли надворі. Зараз, можливо, менше — через соцмережі — але раніше ми проводили на вулиці дуже багато часу.

— Я добре розумію хорватський футбол, бо й сам грав за збірну, і тренував її. І думаю, наша найбільша сила — це командний дух, який часто недооцінюють. У збірній хлопці — не просто колеги. Вони друзі. Після міжнародних пауз вони досі переписуються, спілкуються. Це не про тактику чи статистику — але це важливо. Це відчувається.

Славен знає, про що говорить. Його кар’єра — насичена, з досвідом у різних куточках світу.

Спочатку він був міцним центральним захисником, який грав за Вест Гем та Евертон у 90-х і входив до легендарної хорватської збірної, що стала третьою на ЧС-1998.

Потім, у 37 років, Біліч очолив національну команду. У 2006–2012 роках він дав старт новій епосі, розкривши талант молодих гравців — Луки Модрича, Івана Ракітіча, Ведрана Чорлуки. Усі троє пройшли через молодіжну збірну під його керівництвом.

Далі — клубна кар’єра, що пролягла зигзагами через півсвіту. росія, Туреччина, Китай, Англія. А нещодавно — рік у Аль-Фатех у Саудівській Аравії. У 2024-му сторони розійшлися за обопільною згодою.

За ці 20 років багато що змінилось. Але Білічу лише 56. Він і досі шукає нові виклики, зростає як тренер.

Коли його просять назвати найважливіший етап у кар’єрі, він робить паузу, глибоко вдихає й замислюється:

— Не думаю, що можу виокремити якийсь один момент. Все моє життя — це футбол. Кожен тренер, з яким я працював, залишив слід. Навіть ті, що в академії Хайдука в 80-х. Я й досі використовую деякі з їхніх методів — щодня, щотижня.

— Як говорити з гравцями. Як будувати передсезонку. Це все взаємопов’язано.

— Мені дуже допоміг досвід роботи з різними культурами. Люди — різні. Комусь можна дати велике навантаження, комусь — ні. Потрібно змінювати тренування залежно від рівня гравців, від клімату. Коли ти переїздиш із Китаю до Саудівської Аравії — не можна просто скопіювати й вставити. Потрібно врахувати навіть такі речі, як час для молитви. Відмінностей — безліч.

- Мені здається, зараз я готовий як ніколи.

Після того як у 2012 році Славен Біліч залишив збірну Хорватії, він пройшов чимало — працював у локомотиві (москва), Бешикташі, Вест Гемі, Аль-Іттіхаді, Вест Бромвічі, Бейцзін Гоань, Вотфорді та Аль-Фатеху. Кожна нова команда — це інше середовище, нові виклики, нові задачі.

— Прем'єр-ліга вичавлює з тебе максимум, — каже він. — Тактично, у всьому. Увесь світ стежить, і ти протистоїш неймовірним гравцям і тренерам.

— Але багато хто думає, що тренувати в Саудівській Аравії — легко. Це не так. Так, рівень не такий, як у Прем'єр-лізі, але для тренера це все одно серйозне випробування.

— По-перше, там величезний тиск. Футбол у країні дуже популярний. По-друге, у деяких командах 80% гравців — легіонери. І це хороші футболісти, більшість з них могли б грати в Європі. Але при цьому треба випускати на поле трьох місцевих. І хоча дехто з них дуже якісний, інші — на значно нижчому рівні.

— Багато клубів ставлять місцевих на позиції фулбеків або в центр поля. А що хоче бачити публіка? Зірок. А зірки — це вінгери, нападники.

— Тобто, умовно кажучи, твій лівий захисник грає проти правого вінгера. Проти Садіо Мане чи Ріяда Мареза. Проти гравців неймовірного рівня. І твоя найслабша ланка змушена грати проти їхньої найсильнішої.

— І що ще гірше: твій лівий вінгер — можливо, дуже класний у атаці — але він не хоче допомагати в обороні. І ти маєш знайти вихід. Насправді, у багатьох ситуаціях у Саудівській Аравії потрібно бути креативнішим, ніж в Англії.

Біліч любить у футболі деталі. Вражає його людяність. Із ним цікаво говорити: він захоплює, навіть якщо іноді здається, що його голос губився у гулі Прем'єр-ліги. Але зараз, навіть у розмові, чутно: він досі всередині гри, у постійному пошуку ідей.

У своєму стилі він не сумнівається.

— Я завжди хочу, щоб мої команди грали у хороший футбол. Або принаймні могли грати у нього. Це не про систему. Я просто намагаюся випустити на поле якомога більше технічних гравців, які комфортно почуваються з м’ячем. Якщо ми створюємо небезпеку — у нас є шанс.

— Все інше — моя робота. Змусити цю команду захищатися. Бути організованою. Бігати.

— Це те, що я й мої помічники намагаємось робити протягом усієї кар’єри. У збірній Хорватії в мене були Кранчар, Ракітіч і Модрич у півзахисті — але з Ніко Ковачем на позиції опорника.

— У Вест Гемі — Пайє й Лансіні. Обоє. Не хтось один — обидва. І це було б самогубством, якби дати їм повну свободу без організації, без відповідальності. Але це моя справа — переконати їх у необхідності "чорнової роботи" й зробити так, щоб їм це навіть подобалося.

— Ти маєш бути небезпечним. Це допомагає і в захисті — коли ти володієш м’ячем, суперник менше атакує. І кожному гравцю приємно бути в такому середовищі. Коли поруч із тобою Модрич або Ракітіч, або Пайє — вони витягують рівень команди. Вони дають упевненість менш талановитим, ставлять їх у кращі позиції, піднімають їх у ключових матчах. Це не дає їм "зникати" на полі.

— Усе пов’язано. Так я бачу футбол.

Для фанатів Премʼєр-ліги ім’я Біліча назавжди пов’язане з Пайє і тією чарівною серією матчів. Француз із непростим характером був загадкою, коли прийшов у Вест Гем у 2015-му. Але в системі Біліча він видав, можливо, найкращий футбол у кар'єрі. Його хайлайти й досі дивляться на повторі.

- Коли трапляється щось подібне, як з Дімі, — каже Біліч, — легко подумати: "О, це моя заслуга, ніхто до мене так не робив". І я не применшую своєї ролі — я був частиною цього. Але він був наче серфер, що спіймав хвилю в ідеальний момент.

- За кілька тижнів до переїзду до нас у нього народився третій син. Напевно, вдома панувала класна атмосфера. А потім він потрапив до Вест Гема, де фанати скандували його ім’я. Він скочив на ту хвилю — і тримався на ній.

- Перший виїзний матч — з Арсеналом, ми виграли 2:0. Другий — з Ліверпулем, 3:0. Третій — з Ман Сіті, 2:1. У всіх трьох Дімі грав ключову роль, і раптом пішли розмови про його повернення до збірної Франції. Це все допомогло, і він не оглядався назад.

- Може, усе це почалося з гарної атмосфери вдома? Але бувало й навпаки. Ми з тренерським штабом годинами аналізували, чому гравець просів — і не знаходили причин. А потім виявлялося, що в нього великі проблеми за межами поля.

- Сер Алекс Фергюсон знав про своїх гравців усе: батьків, дівчат, усе. Зараз це не так. Тепер буває, що дізнаєшся про щось важливе через кілька місяців — і не мав жодного уявлення про це в той момент.

Біліч — тренер-оптиміст. Його підхід до молодих гравців найкраще це демонструє.

- Я ніколи не боявся довірити місце молодим. Це не змінилося. Я робив це з Модричем, Ракітічем, Чорлукою, Едуардо, Декланом Райсом. І з Грейді Діанганою, коли він був в оренді у Вест Бромі.

- Мені подобаються молоді — вони як губки. Вбирають усе. І не бояться помилятись. Вони мислять позитивно. Вони бачать склянку наполовину повною. І приносять команді якусь неймовірну енергію — у грі й на тренуваннях.

- Але гра — як життя. Триває 90 хвилин. І протягом цього часу бувають і піки, і турбулентність. Молодим не потрібен досвід старших, коли все йде добре. Але коли вони пропускають гол або суперник перехоплює ініціативу — коли їх “бʼють” — тоді їм потрібна підтримка. Їм потрібні “безпечні гавані”.

- Тому, якщо згадувати мою роботу зі збірною, так, ти хочеш мати Модрича, Кранчара й Ракітіча. Але разом із ними — Ніко Ковача. Метронома. Стабільного гравця, який допоможе, коли все почне хитатись. Оце і є та сама безпечна гавань.

Так бачить футбол Славен Біліч — як саме життя.

Що далі — поки не ясно. Після Аль-Фатеха нічого по-справжньому не зачепило. Він хоче повірити в новий проєкт — по-справжньому, усім серцем. Де б це не було, в його основі завжди буде атакувальний футбол, а в душі — молоді гравці з їхньою невтомною енергією.

Минуло вже 20 років, а жага пригод у цьому футбольному мандрівникові така ж, як і завжди.

The Athletic