Південноамериканський футбол існує одразу в кількох вимірах. За останні двадцять років розрісся до гігантських масштабів один із них  — латиноамериканці в європейських клубах. За цей час європейці, з різних причин, наплодили стільки нісенітниць про футболістів з Південної Америки, що будь-який трансфер звідти до Європи супроводжується варварським: «Чи заграє?», «Чи потрібен він… (далі йде назва європейського «гранда», який за ці двадцять років добре якщо виховав бодай одного-двох футболістів)?» Ніхто чомусь ніколи не подумає запитати, а чи потрібен «гранд» самому футболісту?

Цього літа знову йде активне полювання саме на зірок з Південної Америки. Окрім мильної опери «Повернення Сеска», усі інші справді варті уваги трансферні плітки пов’язані з латиноамериканцями.

Неймар, наприклад, щойно виграв надзвичайно сильний, цікавий та змістовний міжнародний турнір (слова «найсильніший», «найцікавіший» залишимо шанувальникам «Ліги чемпіонів», у якій мертві жиліни виходять тихенько отримати свій гонорар за право не пручатися у матчах з «грандами»). Неймар грає у надзвичайно сильному, цікавому, наповненому запеклою конкуренцією чемпіонаті. Неймар грає у одному з найлегендарніших клубів у історії футболу. Неймар грає у одного з найкращих тренерів світу. Неймар нарешті грає в одній команді з Паулу Енрікі «Ґансо». Опинитися після цього в одній компанії з деякими «зірками» — все одно, що після сейшну з Луї Армстронгом грати з ресторанним лабухом.

Тож за Неймаром бігатимуть й активно труситимуть гаманцями, напханими грошима, взятими у кредит або у багатого дядечка. А років за 5-6 бігатимуть за якимось іншим вихованцем Сантоса (можливо, за Жаном Шера). І усе це все одно супроводжуватиметься балачками про «перевагу» європейського клубного футболу. Того самого, що не спромігся висунути жодного реального конкурента Барселоні за стилем та змістом гри (цей стиль не обов’язково має копіювати барселонський), за вмінням виховувати футболістів.

Стиль, точніше різні стилі, вміння виховувати футболістів, а не легкоатлетів — це все якийсь час ще буде притаманно Південній Америці. Коріння поки що достатньо міцне для того, щоб готувати гравців для себе, а не для агентів, котрі працюють на європейців. У багатьох країнах Африки такі ділки «вбили» плеймейкерів, бо європейцям були потрібні м’язи, а не мізки. У Південній Америці культ «енґанче» так легко не викорчувати. Вміння зіграти на паузі, здатність одним пасом чи фінтом повністю змінити сприйняття епізоду залишатиметься надбанням континенту.

Хочеться сподіватися, що ці навички пробиватимуться крізь асфальт європеїзованості у тих, хто збереться у Аргентині на Копа Америка; що це не буде змагання «європейців», котрі колись були аргентинцями, бразильцями чи колумбійцями. Тому й представляти цей турнір хочеться, відштовхуючись саме від здатності команд творити, від того, наскільки обрані тренерами футболісти спроможні будуть продемонструвати глибинну суть футболу своєї країни.

P. S. При всій повазі та любові до збірних Мексики та Коста-Рики, цей текст обійдеться без них. Обидві команди щойно відіграли основними складами Золотий Кубок КОНКАКАФ, тож на Копа Америка вони всього лише нехай і бажані, але гості.

АРГЕНТИНА

«Чечо» Батіста дав нещодавно фундаментальне інтерв’ю журналу El Grafico. У ньому тренер аргентинської збірної вихваляв стиль Барселони та збірної Іспанії, говорив, що його теж команді хотілося б грати так само, і хоча навіть чемпіонат національний дав крен у бік атлетизму, збірна Аргентини спробує зіграти у стилі, що здавна титулують дуже просто — «наш».

У цій заяві є кілька цікавих моментів. Батіста добре пам’ятає, яким був чемпіонат Аргентини колись, тому слова про надмірну схильність до боротьби замість футболу сприймати можна саме в історичному контексті.

Компліменти Барселоні теж можна вважати прихованим докором школам аргентинських клубів. Але це приховане пояснення того, чому саме ця збірна навряд чи зіграє La Nuestra. Поки в аргентинському футболі править Хуліо Ґрондона, поки збірна комплектуватиметься на догоду агентам, можна забути про стовідсоткову інтерпретацію будь-якого стилю. Батіста чесно ліпитиме щось середнє й сподіватиметься, що єство все ж таки візьме гору.

Якби було інакше, у команді навіть духу не було Фернандо Ґаґо. Через травми він зіграв у останньому чемпіонаті Іспанії чотири матчі. Його виклик можна було б зрозуміти, якби він був у збірній ключовим виконавцем. Але це не так. І все одно Ґаґо у заявці, а Фабіан Рінаудо — ні.

Рінаудо можна закинути надмірну агресивність. Свої десять жовтих за сезон він отримує стабільно. Але у чемпіонський команді 1986 року, і Батіста це знає чудово, у центрі поля грали зовсім не янголи.

У цьому випадку йдеться про вміння інтерпретувати ідею. І якщо тренер обирає Ґаґо, це красномовніше за будь-які слова. Ще красномовнішою є відсутність Дієґо Валері, який повернувся до рідного Лануса й знову задихав на повні груди.

Останнім часом існувало кілька збірних Аргентини. Марадона, за що йому слід подякувати, почав збирати команду з гравців національного чемпіонату. Дивитися на її гру частіше було значно приємніше, аніж на муки «основної» збірної. Нещодавно з’явилася ще й команда з «молодих аргентинців, які вже виступають у Європі». На її тлі, команда з аргентинського чемпіонату взагалі здається неперевершеною.

Зрозуміти цей феномен може допомогти екс-голкіпер Уґо Ґатті. З квітня він пише для газети El Libre і чи не у першій своїй колонці із завжди притаманною йому прямотою El Loco дав залп. «Є теоретичний шанс, що у майбутньому Мессі повернеться грати до Аргентини. Але це неможливо. Мессі ніколи не зможе грати в Аргентині. У футбол грають, як живуть (Ґатті повторює улюблену фразу іспанського тренера Хав’єра Аскарґорти). Тут, у Аргентині, ми живемо роблячи пастки, ми хитруємо».

У Європі, зокрема в Іспанії, переконаний Ґатті, захисники «наївні». «Нехай у другому півфіналі ЛЧ за Реал зіграє Маскерано, — пропонував він. — Мессі нічого на полі не зробить».

Хитрування, про яке говорить Ґатті, є двох видів. Найочевидніше — фінти, обманні рухи, хитрі передачі, усе, що одразу впадає в око. Але є й ще прийоми протистояння супернику, ті самі «пастки», законні й не дуже, про які говорить Ґатті. Або ж підступні способи вразити ворота суперника. Найвідомішому з них щойно виповнилося 25 років. Далеко від Батьківщини дещо з цього вміння може атрофуватися, а щось досягти надмірних розмірів (приклад — стрибки Маскерано в ноги суперникам), але це вже буде інше вміння. За логікою Ґатті, без протистояння хитрим фінтам та вигадкам, захисник не може вдосконалювати свої контрприйоми, а гравець атаки без протистояння не «наївним» оборонцям не зможе збагатити свій арсенал.

Правий Ґатті чи ні, його слова нагадують, що зіграти в аргентинський футбол складеній з «європейців» команді стає дедалі важче. Тому Батісті не позаздриш. Він хоче повернути La Nuestra, спираючись на тих, хто забув, що це таке. Але якщо йому вдасться, це буде найбільшим дивом турніру.

БОЛІВІЯ

Вже згадуваний Хав’єр Аскаргорта вперше в історії країни вивів збірну Болівії на світовий чемпіонат. Про ту команду він може говорити годинами, його історії про неї гідні окремої детальної розповіді, а от на запитання, що заважає болівійському футболу повторити успіх 1994 року відповідає коротко: «Як для такої маленької країни, у Болівії забагато тих, хто лізе керувати футболом».

Цікаво, що безпосередньо на полі болівійці не дуже схильні до керування. Роками вони обмежувалися роллю скромного аутсайдера. Паралельно існував міф про те, що тільки на захмарній висоті Ла-Пасу Болівія може обігрувати суперників. Парадокс, але здається, що самі болівійці вірили у це навіть сильніше за інших.

Тому, як до, так і після участі у мундіалі, коли у команді збиралися цікаві виконавці, болівійці все одно зіщулювалися у захисній стійці. М’який, акуратний контроль м’яча, вміння розіграти багатоходову комбінацію ставали жертвами забобонів. Болівія занадто легко погоджувалася з місцем у куточку. Швидко позбутися цієї поразницької філософії неможливо.

Болівійці натуралізовували футболістів з інших країн. Теперішній тренер команди, Ґуставо Кінтерос, народився в Аргентині, але саме за Болівію грав на ЧМ-94. Натуралізовували ще й через те, що болівійцям не вистачало своїх відчайдухів. Таких, якими були у 1990-х Марко Ечеверрі та Ервін Санчес. Покладливий характер нації накладав відбиток на стиль гри її збірної.

Бунт не у традиціях болівійців, якщо йдеться про міжнародні турніри, тож навряд чи варто їх від нього чекати на полях Аргентини. Але варто розраховувати на спалахи таланту. Коли ситуація дозволятиме, коли на мить зникатиме острах власної «слабкості», Болівія може здивувати. Себе не менше за опонента.  

У цьогорічному Кубку Лібертадорес глибоке враження залишили деякі на перший погляд прісні матчі. У одному з них болівійський Орієнте Петролеро грав на виїзді (це важливо) з Ґреміу. Диспозиція очевидна. Господарі мали атакувати, гості — захищатися. Але гості з перших хвилин повели свою гру. Мігель Ойос, Джасмані Кампос, Хоселіто Вака, Хуан Арсе, Маурісіо Сауседо (усі гравці збірної) не збиралися продавати свою шкіру задешево.

Орієнте Петролеро не «жиліничав», а грав у футбол. Ґреміу був потужнішим, Ґреміу був подібний до наметня, що в будь-яку мить зірветься й накриє кожного, хто необачно опиниться на шляху. І все одно знадобилася страшна помилка арбітра, щоб бразильці відкрили рахунок. Орієнте Петролеро і після цього не зупинився, а й далі пряв свою нитку. На цьому фоні поразка болівійської команди сприймалася зовсім інакше.

І таких матчів у Копа Лібертадорес-2011 було вдосталь. «Аутсайдери» наполегливо вимагали, аби фаворити доводили свою перевагу на полі, упродовж відведеного правилами гри часу. Якщо на Копа Америка збірна Болівії буде саме таким «аутсайдером», це зробить змагання по-футбольному багатшим.

КОЛУМБІЯ

«Розумієте, профе, Ви завжди казали нам, що м’яч треба тримати внизу, що треба комбінувати, а не бити абикуди. Тож коли Ви вискочили й почали кричати: «Запусти його вперед», я не міг послухати, бо це суперечило усьому, чого Ви нас вчили останні роки». Така відповідь обеззброїла Франсіско Матурану. Він зрозумів, що може пишатися своєю роботою. До останньої секунди матчу 1/8 фіналу проти збірної Камеруну його Колумбія грала у свій футбол і не збиралася відмовлятися від нього навіть заради аврального штурму наприкінці поєдинку.

На чемпіонаті світу 1990 року вистачало команд, чиї обличчя вже почав споганювати вищир «футболу майбутнього». Зараз зрозуміло і те, що у футбол, яким сьогодні захоплюється Європа, у футбол, який проголошує взірцем «Чечо» Батіста, понад 20 років тому грала збірна Колумбії.

Ще до епохальної перемоги над аргентинцями (5:0 на виїзді у вересні 1993-го) колумбійці показали усьому світу блиск свого чарівного покоління. У Італії їм не вистачило «дещиці». У чотирьох матчах команда забила лише чотири м’ячі й потім від травматичного і трагічного виступу на ЧС-94 до марних спроб пробитися на Мундіалі нового століття її переслідувала ця хвороба.

Колумбійці були майстрами комбінацій, але не могли їх завершувати. Вони були митцями, яким постійно щось заважало закінчити шедевр, що зворушив би світ. Замість шедеврів Вальдеррами та його товаришів, у 1990-му світ запам’ятав невдалий фінт Рене Іґіти, а у 1994-му смертельний автогол Андреса Ескобара.

На тих двох чемпіонатах світу асистентом Франсіско Матурани був Ернан Даріо Ґомес. Саме він після перемоги на Монументалі сказав: «Ми вскочили по самі вуха, Пачо. Зараз вони захочуть, аби ми стали чемпіонами світу». Саме він зараз очолює збірну Колумбії. Саме він, коли працював у Еквадорі, заявив, що «вилікувався» від залежності від гравця стилю Вальдеррами, від півзахисту, у якому «троє бігають, аби один грав». Саме він вирішив, що на Копа Америка не буде ані Джованні Ернандеса, ані Макнеллі Торреса.

Людина, яка зблизька бачила велич збірної Матурани, людина, яка була безпосереднім свідком її болісних поразок вирішила, що у 2011 році «енґанче» збірній Колумбії не потрібен. Травмованого Джованні Морено ніхто не замінить. «Бігатимуть» всі.

Буде інша гра, можливо, успішна. Адже є Армеро та Суньїґа. Є Ґуарін. Є Теофіло Ґутьєррес, який розкрився у Расингу саме на місці Морено.

Буде інша Колумбія, можливо, більш результативна. Адже є Радамель і Джексон Мартінес. Але чи впаде хоч одна сльоза щастя чи розпачу після матчів цієї команди на Копа Америка?