Динамо Київ — це бренд. І не лише український. Про цей клуб знають далеко за межами нашої неньки. Дехто його поважає, дехто навіть боїться, окремі болотяні індивіди його відверто ненавидять (але на цих нам байдуже). Та все одно не вистачає чогось такого, що дає право вважати столичний колектив якщо не топом, то дуже солідною командою.

Так, бюджет залишає бажати кращого. Так, конкурентність у чемпіонаті не стимулює викладатися на повну. Так, на жаль, війна. Але регрес почався набагато раніше.

Так що ж насправді впливає?

Фанатам киян все очевидно: брати-президенти. І дійсно, багато процесуальних промахів починають свій розвиток саме з кабінетів Суркісів. Але що саме не так?

Чи не підтримувало керівництво клубу матеріально? Та ні, були доволі гучні трансфери. Чи постійно тренують "фізруки"? Також ні, були наставники, які навіть після Лобановського давали результат. Клубна база, стадіони, клубна інфраструктура? Знову ні.

Відповідь на поверхні: небажання радикальних кроків. Така банальна, але згубна сентиментальність!

З приходом Мірчі Луческу столичні отримали певний імпульс. Почали завзято, здобули таке жадане чемпіонство, повернулися в групову стадію Ліги чемпіонів. А потім знову стагнація. Неначе в старенький автомобіль влили бензин найвищої якості, та все ж автомобіль старий. Ванат, Дубінчак, Вівчаренко, Цитаішвілі, Супряга, Попов, Сирота, Нещерет, Волошин... Як бачимо, залучена солідна кількість вихованців, і це не може не радувати.

Матч з турецьким Бешикташем залишив по собі неоднозначні враження: швидкість, загострення, удари та голи — нам все це вдалося зафіксувати у двобої. Це та поразка, за яку образливо, але аж ніяк не соромно.

На превеликий жаль, індивідуальні промахи призвели до пропущених мʼячів. Рука Попова, втрата гравця при кутовому (хто з ним грав?), відверто невдала контратака, після якої був пропущений третій мʼяч. Три помилки — три голи. Європа не пробачає.

Але повернемося до сентиментальності. Капітан, лідер, моноліт центру (як в ідеалі має бути) Сергій Сидорчук від матчу до матчу здає. Людина, яка пройшла колосальний шлях до поточного статусу, на жаль, останнім часом постійно припускається критичних помилок. Майстерність Бущана і похибка Жедсона Фернандеша врятувала нас від пропущеного мʼяча після вкрай невдалих дій Сергія у центрі поля. Варто визнати, що помилився і Сирота, але Олександр і не встиг закріпити за собою статус надійного центрбека.

Звідси і не дуже зрозуміле рішення віддати в оренду перспективного (як заявляли) захисника Антона Боля. 
Наприкінці матчу Сидорчук отримує величезний простір, але не віддає у фланг ані Ванату, ані Діалло. Обрізка з подальшим ударом в руки голкіпера, після виносу якого ми пропускаємо втретє. Сидорчука змінюють все частіше у чемпіонаті, юний і доволі цікавий Бражко отримує свій час. Але чи не варто перевернути ситуацію догори дригом? Бражко на полі демонструє впевненість, запал, та і з ударом у хлопчини все не так погано. Ось ця клята сентиментальність в дії: заслуги Сидорчука змушують керівництво надавати йому місце у старті. І, зрештою, треба констатувати: центр не зацементовано.

Друга проблема, яку не можна не помітити — анонси надзичайних здібностей Самби Діалло. Проте, сенегалець отримує мізерний час навіть в УПЛ. Чомусь здавалося, що гравцеві з купою авансів та сподівань, має бути відведено набагато більше можливостей показати себе.

Так, Назарій Волошин демонструє прекрасну гру і відсутність страху перед воротами суперника. Але ж і Містер не тренер-новачок, якому під силу залучити обох гравців одночасно. Проте, додався ще один сентиментальний аргумент. Це повернення Андрія Ярмоленка, якого не можна ігнорувати і треба знаходити місце у складі. Але ж і до повернення легенди відбувся трансфер Кабаєва. Так ми віримо у Діалло чи ні? 

Цитаішвілі виносимо за дужки, юний гравець сам обрав свій шлях через повномасштабне вторгнення.

Окрім Бражка та Діалло є ще один цікавий вихованець. Це Антон Царенко. Який також, на жаль, не отримує шансу показати себе з найкращого боку. Але тут складніше, тому що Шапаренко та Буяльський грають не просто за минулі звитяги, вони все ще дають результат. Проте, є великі сумніви, що той же Буяльський — безальтернативний гравець у грі проти умовних Оболоні чи Минаю (при всій повазі до вищезгаданих клубів).

Також не оминути Микиту Кравченка, поточна доля якого наразі — оренди. Не можна сказати, що Олександр Тимчик надійно грає в обороні. Позиційні помилки та технічний брак присутні.  Але він чудово грав за луганську Зорю, тому від нього, таке враження, все ще чекають дива. Проте, Супрязі таких наполегливих (і тривалих) кредитів довіри не надавали, хоча Владислав також феєрив у Дніпрі.

Можна точно зробити висновок, що у Динамо школа все ще на достатньо високому рівні, є юні гравці, мотивація яких у будь-якому випадку надзвичайно висока. Але консерватизм чи повага до минулих заслуг перед клубом по відношенню до окремих гравців переважає.

Де перспективи абсолютно незрозумілі, так це у центрі захисту. І якісних підсилень ззовні ми навряд побачим з огляду на ситуацію у країні. Але чому б, наприклад, не спробувати Сидорчука саме там?

Субʼєктивна думка: коли президентИ і тренер погодяться ризикнути та поставити на (можливо!) програшну карту один сезон, залучивши максимальну кількість власних вихованців, — це може вистрілити так, що до київського клубу вибудуються черги за талантами, і вже пропонуватимуть не "аж" 4 мільйони за Бражка, а доволі солідні кошти. І тут вже також треба перебороти власну сентиментальність та відпустити. Досвід Миколенка та Забарного показує, що і це столичному колективові доволі під силу.

Нам залишається лише вірити у краще! Проте, з деякими гравцями все ж варто вчинити справедливо: подякувати та натякнути, що їх час поступово завершується.

Олександр Іванченко, читач Football.ua

P. S. Свої тексти для рубрики "Фан-сектор" ви можете надсилати на нашу електронну адресу — [email protected].